Музей історії та етнографії румун Закарпаття «Румунська садиба»

Музей розташований в селі Нижня Апша, Tячівського району, Закарпатської області, Україна. Нижня Апша є найбільшим румунським населеним пунктом на правому березі річки Тиса, більшість населення румунського походження: після останнього перепису населення, яке відбулося в Україні в 2001 році, 97,69% мешканців селa говорять румунською, українською – 1,59% та іншими мовами – 0,5%. Село документально засвідчено (зазначено) в 1387 р., будучи в складі Графства Марамуреш до 1 грудня 1918 року, вoно було також частиною Угорського королівства, та з 1867 року до 1 грудня 1918 року вoно було частиною Австро-Угорщини, з 1 грудня 1918 року до 26 липня 1921 року cело було частиною Румунської держави, де-факто і де-юре, повіту Марамуреш, потім село підпало під юрисдикцію Чехословаччини до кінця 1938 року, небагато часу входила до складу Карпатської України – до 24 березня 1939 року після окупації і перейшло під юрисдикцію Хортиської Угорщини до 20 жовтня 1944 року, коли в селі увійшли «визволителі», тобто росіяни, і анексували Закарпаття до Радянської України – Радянського Союзу. З 24 серпня 1991 року відносимося до незалежної України.

 Музей розташований на вулиці Борканюка, 17, в народі називають її «Друмул царій», головна дорога – Ужгород – Рахів – Ясиня. До районного центру Тячів – 22 км, до обласного центру – 165 км, до румунського міста Сігет, повіту Марамуреш, Румунія – 11 км.

 Офіційно створений як юридичний заклад 27 вересня 2014 року, зареєстрований в Тячівській районній адміністрації 05.09.2014 року. Перші кроки для створення цього музею були зроблені в 1984 році. Ми були молодими з дружиною Іляною і прогулюючись по вулиці, ми помітили в старому мараморошскому будинку стару лампу. Вона висіла в кімнаті поруч з електролампочкою, була задимлена і не мала ніякої цінності для господаря. Я попросив дружину зайти до бабці Борчанулуй, (звати її Аксеня) і купити у неї лампу. На другий день дружина купила лампу за 25 рублів (еквівалент майже 40 доларів, моя зарплата стоматолога тоді була 110 рублів). Дружина все питала мене, навіщо потрібна нам ця лампа, я відповів їй, що ми віднесемо її додому та побачимо… Таким був початок… 

Ми структурували (поділили) музей на наступні розділи: – Розділ румунського селянина; – Розділ етнографії; – Розділ старих книг; – Документація; – Hумізматика; – Медалістика; – Бібліотека; – Архiв.

Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах

Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах – єдиний та унікальний музей, один з найвідоміших туристичних об’єктів Закарпаття. За час свого існування музей став широко відомим та популярним не лише в Україні, але й у багатьох країнах світу.

Музейна експозиція, яка займає понад тисячу квадратних метрів, складається з двох органічно поєднаних розділів – «Природні екосистеми Карпат» та «Історія природокористування в Українських Карпатах». У межах першого розділу в екологічному плані подається інформація про історію формування Карпатських гір, їх геологію, геоморфологію, основні типи ландшафтів, рослинний і тваринний світ, а також про гори в цілому – як своєрідні феномени природи. Цей розділ доповнюється акватераріумним комплексом, який містить діючу модель гірського водотоку з характерними водними і біляводними мешканцями. Тритони карпатський та альпійський, саламандра вогняна, веретільниця ламка, різні види жаб та риб, вуж звичайний та полоз лісовий, яких можна не тільки побачити, але і потримати в руках.

У другій частині експозиції розкриваються основні напрямки природокористування в Українських Карпатах – від витоків заселення цих земель людиною, що розпочалося в пізньому палеоліті близько 20 тисяч років тому, і до наших днів. Розкрита унікальність і самобутність традиційного гірського землеробства, лісокористування, полонинського господарства тощо, які є невід’ємною частиною культурного надбання українських горян. 

Для висвітлення тематики музею використані різноманітні експозиційні форми і засоби. Це діорами, макети, муляжі, панно, комплексні стенди, панорами тощо, які наповнені натурними експонатами і артефактами. Серед них багаті геологічні, палеонтологічні, зоологічні, археологічні колекції, елементи народного побуту і культури. 

На базі Музею проводяться різноманітні екологічні заходи з учнівською молоддю, студентськими групами, туристами, місцевим населенням, завдяки чому він виступає справжнім еколого-освітнім та культурним центром.

Цікаві знання – головний скарб, який відвідувачі отримують у нашому Музеї: де знаходиться найбільша карстова печера Карпат «Дружба», букові праліси Карпат – Всесвітня природна спадщина ЮНЕСКО, єдиний рівнинний осередок зростання нарцису вузьколистого та багато іншого.  Також буде цікаво почути про те, коли в Карпатах виникли перші поселення людей, або як ведеться полонинське господарство та виготовляється бриндзя, що отримала географічне зазначення, чи як сплавляли ліс по річках. А ще тут можна  зіграти на трембіті, що занесена у Книгу рекордів Гіннеса, як найдовший дерев’яний духовий інструмент у світі, цимбалах та дримбі. Ще однією привабливою послугою є фотографування у гуцульських костюмах з традиційною оздобою – вишивкою, кутасами, китицями та ін. 

Щороку Музей відвідують тисячі туристів з України та з-за кордону.

Навколо Музею знаходяться цікаві об’єкти, що урізноманітнять дозвілля та допоможуть зблизитися з природою.

Музей також може виступати відправною точкою для мандрів природними перлинами заповідника та гірської Рахівщини. Адже до географічного центру Європи, водоспадів Лихий, Ялин та Труфанець, колишніх мисливських угідь Габсбургів в урочищі Кузій дуже близько, або, як кажуть в народі, як шапкою докинути.

Церква Вознесіння Господнього, ЮНЕСКО

Ясінянська громада багата на пам’ятки культури та архітектури, які успадковано від попередніх поколінь. У кожній пам’ятці відображається наша спадщина, історичне минуле та надбання. Церква Вознесіння Господнього – пам’ятка архітектури національного значення, яка побудована у 1824 році. З часу спорудження церкви всередині збережено іконостас. У 2013 році церква  стала  частиною Світової спадщини ЮНЕСКО. 

Церква складається з п’яти частин із брусованої кладки стін, до центральної частини більшого розміру з усіх боків примикають менші квадратні крила, хрестоподібні частини, покриті двосхилим дахом, з конічними верхівками на краях. Центральна частина храму переходить у восьмикутник, зверху покривається восьмикутним шатровим дахом, з крихітною вежею, з подвійним шоломом. Вся церква обвивається широким нижнім навісом, а балки, що виступають із брусованої стіни, утворюють несучі консолі. Починаючи від рівня навісу, будівлю зверху захищає вертикальна дранка. Іконостас церкви перефарбований, на підставі структурних елементів можна припустити, що він був створений раніше, аніж була збудована церква (у другій половині XVIII століття).

Церква є однією з найдосконаліших дерев’яних церков на всій Гуцульщині. Є якісь чари у співвідношеннях бічних та центральної частин, у гладко тесаних колодах зрубів, у ґонтових покрівлях дахів і в маленьких ліхтариках над ними.

Етно-парк «Гуцул ленд»

Етно-парк «Гуцул ленд» на території гірськолижного та SPA курорту Буковель – це оригінальні, дбайливо розібрані та перенесені, дерев’яні хати XIX-XX ст., разом із начинням та відтвореним побутом, в яких мешкали представники різних карпатських етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки. Скансен, а також свійські та дикі тварини, птиця у просторих вольєрах, підвісні мостики, фотозони і майстер класи, клуб карпатського кіно, різноманітні атракції.

Парк-музей «Карпати в мініатюрі»

Тут можна ознайомитися з відомими об’єктами культурної спадщини, архітектурними пам’ятками та цікавими природними об’єктами Яремчанщини. Всі копії експонатів парку зменшені в 25 разів, порівнюючи з оригінальними розмірами популярних серед туристів пам’яток. Але незважаючи на такий мініатюрний розмір, було збережено і з ювелірною точністю відтворено кожну рисочку, різьблення, колір і навіть матеріал, з якого зроблені пам’ятки.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Церква Різдва Пресвятої Богородиці належить до гуцульської школи традиційного храмобудівництва. Споруда у плані хрещата, п’ятизрубна, одноверха. Завдяки художнім засобам, досконалому співвідношенню пропорцій, вдалому розташуванню та підвищеній кам’яній основі – внутрішній простір церкви, при невеликих розмірах, вражає своєю висотною урочистістю.

За однією з поширених версій храм було збудовано у 1615 році у селі Яблуниці, а у Ворохту її нібито перенесено у 1780 році над новим цвинтарем. У 1860 році церква була перевезена на нове місце, де стоїть до сьогодні. Львівський дослідник сакральних споруд Василь Слободян, спираючись на Інвентар церкви у Ворохті 1826 року, який зберігається у ЦДІА України у Львові, виводить іншу дату побудови церкви – 1811 рік. У цьому документі є такі відомості: «Збудована за дорученням церковних провізорів перед 15 роками на кошти підданих Микуличина і Ворохти, покрита ґонтами, має одну баню, увінчану залізним хрестом… Ця церква є в доброму стані і може бути оцінена на 200 фльоренів». Землю для побудови храму пожертвувала родина Мочерняків.  

Перед церквою зберігся перший пам’ятний хрест, який був закладений церковною радою у 1785 році, а в інтер’єрі збереглися настінні розписи XIX ст.

Цей храм був побудований без єдиного цвяха та вважається найдосконалішим за формою та архітектурними пропорціями. 

Пам’ятка архітектури національного значення.

Історико-краєзнавчий музей «Гуцульщина»

Верховина – одна з найбільших гуцульських регіонів у Карпатах. Саме тут, проживаючи у віддаленій від великих населених пунктів місцевості, протягом століть місцевим жителям найкраще вдалося зберегти свої традиції та зберегти їх від впливу «зовнішнього світу». На сьогоднішній день у музеї діє вісім залів на першому поверсі та «Гуцульська світлиця» на другому. В експозиційних представлені основні тематичні розділи про регіон етнічної Гуцульщини: краєзнавчий, історичний, природничий, матеріальна та духовна культура, фестивалі, населення, діаспора, гуцульська господарка, народні промисли та ремесла, наука, культура, ткацтво, етнографія Гуцульщини. 

Меморіальний музей Петра Шекерика-Доникового, музей «Криївка»

Петро Шекерик-Доників належить до когорти найвідоміших і найсвідоміших українців-гуцулів, які дбали серцем і душею про рідні гори, милу і любу Гуцульщину. Він боровся проти зайдів-поневолювачів усіх мастей, які гнобили братів-гуцулів і нищили рідну землю.

Народився Петро Шекерик-Доників у селі Голови, а майже все життя провів у Жаб’ю, яке Іван Франко нарік Столицею Гуцульщини. Закінчив чотирирічну школу, завдяки вчителеві Луці Гарматію займався самоосвітою, навчав своїх земляків грамоти і писемності.

Петро Шекерик-Доників був організатором «Січей» на Гуцульщині, у Кам’янець-Подільському, Вінниці. За польської займанщини служив у 24-му полку піхоти міста Коломиї і завдяки його наполегливості дозволили солдатам розмовляти українською мовою. Посол гуцулів у Польському сеймі, активний діяч Української Радикальної Партії. Організатор добровольців до Легіону Українських Січових Стрільців. Делегат Української Національної Ради ЗУНР. Брав участь в історичній події Злуки ЗУНР та УНР на Софійському майдані у Києві.

Корінний гуцул, син Карпатських гір, багаторічний війт Жаб’євської ґміни, один із засновників та самодіяльний актор Гуцульського театру Гната Хоткевича у Красноїллі, збирач фольклорно-етнографічних цінностей, допомагав Михайлу Коцюбинському поринути в унікальний і дивовижний гуцульський світ та зібрати безцінний матеріал для літературної перлини – повісті «Тіні забутих предків», яка вилилася у кіномистецький шедевр Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

За твердженням польського письменника Станіслав Вінценза, Петро Шекерик-Доників «був людиною талановитою, якщо не геніальною». Його літературний шедевр – роман «Дідо Иванчік», написаний мовою гуцульських предків, – це скарбниця, у якій зберігатиметься довіку дух гуцульської самобутності, відлуння гуцульської старовини, матеріальний і духовний світ Гуцульщини. Роман побачив світ  через 67 років, рукопис якого зберігала у сховку дружина Параска і передала дочці Анні, а товариство «Гуцульщина» шедевр гуцульської старовічнини в 2012 р. обрамило у книгу «Дідо Иванчік».

Остання сторінка в рукописі роману датована рукою автора 20 квітня 1940 року, а через три тижні Петра Шекерика-Доникова москалі арештували. Після суду невільницька дорога пролягла до Сибіру, де навіки загубилися сліди вірного сина Гуцульщини. Проте пам’ять про репресованого письменника і громадського діяча, захисника гуцулів та рідної землі живе і житиме повік. 25 червня 2018 року у Гуцульській столиці – Верховині відкрито Музей Петра Шекерика-Доникового. За словами нащадків письменника – Надії Маківничук та її батька Івана Маківничука, будинок, у якому відкрито меморіальний музей, зберігся у первісному вигляді – як за життя війта. Будинок отримала у спадок Катерина Шекеряк-Маківничук: вона подарувала його внучці Надії, яка і вирішила разом з батьком відкрити музей.

Криївка вояків Української повстанської армії – відразу й не здогадатися, що то вхід до криївки, бо виглядає на звичайний водяний колодязь. Засновники музею – родина Маківничуків із Верховини – спеціально так задумали, аби за інтер’єром та екстер’єром усе нагадувало часи підпілля.

Музей етнографії, побуту та музичних інструментів Романа Кумлика.

Музей організований на початку 2000-х років. Матеріали збиралися протягом 30 років – це предмети побуту, давній гуцульський одяг, знаряддя праці, грошові знаки різних часів та багато іншого, що дає уявлення про життя гуцулів. На особливу увагу заслуговує колекція музичних інструментів, серед яких: скрипки (в тому числі скрипки-довбанки і прямокутна скрипка), цимбали, коза, дримби, трембіти, роги та інші.

Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв

Косівська мистецька школа – це провідна регіональна вища школа, яка відзначила свій 140-літній ювілей  і має величезне значення для розвитку культури та мистецтва не лише Прикарпаття, а й усієї України. Інститут та фаховий коледж декоративного та прикладного мистецтва  виконують важливе загальнодержавне  завдання – зберегти та надати сучасного звучання народним ремеслам, розвинути традицію через синтез культури та побуту  Гуцульщини – заповідного краю мистецтва, що потребує не лише детального вивчення, а й збагачення через усвідомлення, сприйняття минулого. Випускники закладу є донорами мистецьких кадрів для осередків народного мистецтва й ремесл, що зникають чи знаходяться на межі зникнення, та носіями української традиційної культури і її майбутнім.