Музей етнографії та народного мистецтва повіту Марамуреш та Музей села, Бая-Маре

Музей етнографії та народного мистецтва повіту Бая-Маре є громадською культурною установою, що підпорядковується раді повіту Марамуреш. Музей знаходиться на Пагорбі квітів, у мальовничому районі міста, неподалік історичного центру. Заклад складається з двох локацій: Сільського музею та Павільйонної секції, розташованої у будівлі колишнього Літнього театру міста.

 Перед будівлею Павільйонної секції знаходиться скульптурний ансамбль відомого скульптора Віди Гези, що складається з 12 колон, що зображують фігури з Марамуреша і маски з місцевої міфології, що нагадують про різанину, скоєну 14 жовтня 1944 року відступаючими військами Хорті.

Молодіжне поле пропонує широку зелену зону, розташовану в безпосередній близькості від муніципального парку Королева Марія, місця відпочинку для тих, хто любить довгі та розслаблюючі прогулянки.

Коротка історія. У 1899 році в Бая-Маре було засновано Асоціацію музеїв Бая-Маре, утворену міською інтелігенцією, члени якої пожертвували предмети, що склали перші колекції музею Бая-Маре. Друга світова війна перервала роботу музею, який було відновлено у 1950 році, але тоді особливий акцент був зроблений на відділ історії. Лише в 1964 році було затверджено секцію етнографії та народної творчості.

Значне збільшення колекцій відділу етнографії, а також особлива цінність творів, визнана великими фахівцями у цій галузі: Танкредом Бенецуану, Борисом Здерчуком, Сільвією Здерчук, Миколою Унгуряну, Корнелом Іріміє, Джорджетою Стойкою, наклали організація етнографічного музею з екс-павільйоном. З цією метою була отримана будівля Літнього театру, яка тоді перебувала в глибокій деградації, згодом була піддана капітальному ремонту та переобладнанню для розміщення як експозиції, так і складів кафедри. Не відмовилися і від ідеї зберегти простір для вистав: сцену та амфітеатр, що вміщує близько 800 місць.

1 липня 1978 року відкрилася перша виставка основного павільйону відділу етнографії та народної творчості. Ця виставка зберігалася до 2007 року, коли було відкрито нову основну виставку: Дерево в традиційних громадах від колиски до могили.

15 серпня 1985 року після тривалих зусиль фахівців галузі та місцевої влади урочисто було відкрито секцію під відкритим небом – Сільський музей. Пам’ятки народної архітектури представляють чотири етнографічні райони повіту: Історичний Марамуреш, Чіоар, Лепуш і Кодру. 

Музей також намагався представити типи господарства за основним заняттям мешканців району походження господарства. Так, у нас є фермерські господарства з Країни Лепушулуй, господарства виноградарів із підзони Бая-Маре, плодівники з Країни Марамурешулуй тощо. Не залишилися поза увагою і технічні споруди, такі як водяні колеса, труби, вири та водяні млини.

Музей розвивався навколо дерев’яної церкви, що походить з села Чечіш (ком. Думбревіца), місцевості, що належала володінню Бая-Маре (пор. документальні свідчення 1566 року). Церква знаходиться на цьому місці (вул. Деалул Флорілор – Бая-Маре) з 1939 року і датується 1630 роком.

Меморіальний будинок Елі Візеля, Сігету Мармацієй

“Якщо греки винайшли трагедію, римляни – епістоли та сонети епохи Відродження, то наше покоління винайшло нову літературу – літературу свідчення. Ми всі були свідками і відчуваємо, що повинні бути свідками майбутнього. І це стало одержимістю, єдиною найпотужнішою одержимістю, яка визначила все життя, всі мрії, всю роботу тих, хто вижив. Навіть за хвилину до смерті вони вірили, що це те, що вони повинні зробити”. Елі Візель

Меморіальний будинок Елі Візеля. В музеї єврейської культури Марамуреша ми поєднуємо людей із пам’яттю та життєвим досвідом євреїв Марамуреша через культурну спадщину лауреата Нобелівської премії миру Елі Візеля. Історія, яку ми розповідаємо, – це історія місця та особливих людей, і ми намагаємося вловити через роздуми, взаємодію та обмін сутністю та складністю регіону з його контрастами та гармоніями за допомогою колекцій, виставок та програм для широкої аудиторії. Ми беремо активну участь у житті та історії Сигіту і всією своєю діяльністю сприяємо культурній, освітній, соціальній та економічній єдності міста. Розташований на місці народження Елі Візель, де він народився і жив до 15 років, Музей єврейської культури в Марамуреші – це місце, де ми можемо зрозуміти минуле, аби сформувати майбутнє.

Будинок, у якому народився Елі Візель, розташований на вулиці Драгош Воде, на розі вулиці Тюдора Володимиреску, в районі, який був частиною одного з єврейських кварталів Сігета. Він характерний для районів Трансільванії та Центральної Європи кінця 19-го та початку 20-го століть як з погляду архітектури, так і дизайну інтер’єру.

Його суть полягала в тому, щоб висвітлити особистість Елі Візеля, життя та діяльність, а також вшанувати пам’ять єврейської громади в Сигіті та Марамуреші у синтезі, як це дозволяли простір та рівень документування: кімнати зі старовинними меблями, що належали різним єврейським сім’ям у Марамуреші, предмети культу та побуту, документи, відповідні фотографії, фото- та документальні реконструкції Голокосту в Марамуреші та Північній Трансільванії, що періодично доповнюються тимчасовими виставками, пов’язаними з общинним, культурним та громадським життям євреїв Марамуреша. Як розширення Меморіального будинку Елі Візеля два єврейські будинки, будинок Дрімера в Бирсані та будинок єврейського пастуха в Пойєніле-Ізей, були перебудовані в Музей села. Обидва будинки за домовленістю роблять свій внесок в завершення портрета єврейської громади Марамуреша.

Монастирський комплекс «Бирсанський монастир», Бирсана

Одна з найбільш відвідуваних визначних пам’яток в Марамуреші, православний жіночий монастир Бирсана, являє собою монастирський ансамбль, що складається з декількох дерев’яних будівель і дотримується традиційного стилю Марамуреша, виділяється церква, із вежею що височіє на 74 м. 

Перший камінь у фундамент нового монастиря було закладено в 1993 році на місці старого монастиря, що діяв з початку XIV століття до 1791 року, коли його розібрали, а монастирську церкву перенесли в село у 1806 році.

Особливої краси дерев’яна церква «Введення Богородиці в храм» у Бирсані є специфічною для невеликих церков Марамуреша з подвійним дахом. Святиня, побудована у 1720 році, спочатку була церквою старого Монастиря Бирсана, перетвореною на парафіяльну церкву у 1806 році, коли її перенесли на її нинішнє місце. Внутрішні стіни були оздоблені розписом у 1806 році. Завдяки своєму неоціненному значенню церква з 1999 року входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Монастир «Свята Анна», Рохія

Серед цінних церковних пам’яток та релігійного мистецтва, які викликають захоплення і вдячність відвідувачів з країни та з-за кордону, провідне місце займає монастир “Святої Анни” Рохія, що в “Країні Лапушулуй”, повіту Марамуреш. Розташований у мальовничій місцевості, на гребені пагорба, посеред букового і дубового лісу, монастир Рохія є привілейованим місцем для шукачів спокою і душевного комфорту, для любителів художньої і природної краси.

Початок монастиря пов’язаний з особою румунського православного священика Ніколає Германа (1877-1959), парафіяльного священика в селі біля підніжжя пагорба Вієй-Рохія, на якому розташований монастир. Священик-засновник побудував монастир в пам’ять про свою доньку, дитину Анюту, яку він втратив, і яка була покликаним до Господа в листопаді 1922 року, у віці всього 10 років. Ця маленька дівчинка стала благодійницею Божої волі, бо ніч за ніччю дитина з’являлася батькові уві сні, просячи його побудувати “дім Божої Матері” на пагорбі Вієй на кордоні Рохії. Спочатку засмучений батько тримав ці сни в своєму серці, поки одного разу до нього не прийшла віруюча жінка, квітка Іллі, і не сказала: “Отче, чому ви не слухаєте голос Божий, який наказує тобі через дитину Анюту побудувати дім для Матері Божої на пагорбі Деалул Вієй?”. Отець здивовано запитав її: “Який дім я маю збудувати для Божої Матері?”. На що жінка відповіла: “Зробіть монастир, отче!”. У той момент отець Миколай зрозумів, що це Божественне рішення, і, охоплений душевним спокоєм, вирішив побудувати монастир в пам’ять про свою дитину і для розради віруючих в цих краях. За підтримки односельців отець вирішив побудувати монастир на галявині під назвою “Дуб Пинтя”, де, за звичаєм, був прибитий хрест. Однак через кілька днів вони з подивом виявили, що хрест, який вони встановили на галявині, вже не на своєму місці, а десь в іншому місці, на скелі на схилі пагорба. Підозрюючи, що це справа рук недоброзичливців, хрест принесли назад і поставили на місце, а вірянин на ім’я Олександру Поп залишився на ніч чергувати біля нього. Пізно ввечері, коли пішов сніг, віруючі повернулися додому. Наступного ранку, коли він прийшов туди, хоча на свіжовипалому снігу не було жодних слідів, хреста не було на своєму місці, але його знову знайшли на місці теперішньої церкви монастиря. Всі вони вважали, що це може бути тільки явлений знак, який вказує місце, де має бути побудована церква святої обителі. Роботи над церквою розпочалися у 1923 році.

Після багатьох поневірянь, з великими жертвами і за допомогою ентузіазму та рук сотень віруючих, за два роки було збудовано скромну церкву і монастирський будинок. Монастир був освячений лише в 1926 році, преосвященним єпископом Клузьким Миколаєм Іваном, 15 серпня, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, яке стало престольним святом монастиря. Це було “перше поселення такого роду” в анексованому Ардеалі. Довгий час поселення залишалося на стадії скиту, не маючи можливості розвиватися через дуже складний доступ. Монастир зміг розвиватися після 1965 року і особливо в 1970 році, коли була проведена електрика і покращена під’їзна дорога.

 Самовідданість і відданість деяких настоятелів зі справжнім покликанням збагатили спадщину монастиря Рохія, спадщину, яка сьогодні складається з наступних цінностей: “Дубовий будинок” (1965), “Монастирський будинок” (1969-1972), “Будинок Паракліта” (1973-1975), “Будинок поета” (1977-1979), “Літній вівтар” (1980-1983), “Марамуреська брама” при вході в монастир (1988), “Білий будинок” (1988-1992), “Сільська брама” (1999-2001), “Марамуреський куточок”, що складається з будинку і дерев’яної церкви (2001) с. Одним з найважливіших досягнень цього поселення було, є і залишиться те, що тут, протягом 100 років його існування, сотні тисяч румунів знайшли матеріалізацію свого прагнення до єдності нації та віри.

Сьогодні, внаслідок реорганізації Румунської Православної Церкви, монастир “Святої Анни” в Рохії перебуває в канонічному підпорядкуванні Марамуреської та Сетмарської єпархії Румунської Православної Церкви. Він розташований у “Країні Лапуш”, прекрасному, мальовничому і благословенному куточку румунської сільської місцевості, приблизно в 50 км від Бая-Маре і в 43 км від Сетмара. 50 км від Бая-Маре і 43 км від Дежа, на кордоні села Рохія, що належить до міста Таргу-Лапуш, посеред букового і дубового лісу, на гребені пагорба під назвою “Деалул Вієй”, на висоті близько 500 м над рівнем моря.

Шляхи під’їзду:

Вузловим пунктом для під’їзду до монастиря є місто Тиргу-Лепуш, яке знаходиться приблизно в 9 км від монастиря. До Тиргу-Лепуш можна дістатися або по трасі DN 18B Бая-Маре – Тиргу-Лепуш, або по дорозі Дей – Бая-Маре до Гелгеу, а звідти до Тиргу-Лепуш. Також можна дістатися по дорозі Дей – Тиргу-Лепуш через Мегоая. Залізничні станції, з яких можна дістатися до монастиря: Бая-Маре, Дей та Гелгеу.

Замок Телекі, Колтеу

Колтеу – одне з найвідоміших місць паломництва, пов’язаних з ім’ям поета Шандора Петефі в Північній Трансільванії. Візити Мора Йокаї та вірші Петефі створили літературну репутацію Колтеу.

Комуна Колтеу розташована на терасі річки Лапуш, за 10 км на південь від міста Бая-Маре, повітового центру повіту Марамуреш, у північно-західній частині Трансільванії. Складається з села Колтеу, резиденції комуни, та села Кетеліна, що належить до неї. 

Перші документальні свідчення про село датуються 1405 роком і згадуються під назвою Колчо в документі Лелеської конвенції (Словаччина), підписаної королями Драгом і Балчем. Пізніше воно перебувало під владою родини Драгфі, а з 1549 року належить до повіту Чіоарулуй, а з 1615 року – до Трансільванського князівства.

З 1674 року Колтеу і Кетеліна перейшли у володіння знатного роду Телекі, який отримав села в якості королівського дарунку і залишався в цій родині до 1936 року.

Протягом століть члени родини Телекі відігравали важливу роль у політичному та культурному житті Угорщини та Трансільванії, і ця родина подарувала науці, літературі, внутрішньому та міжнародному політичному життю численних особистостей. Ось кілька прикладів найвідоміших особистостей родини: 

● Граф Семуель Телекі (1739-1822) – канцлер Трансільванії, культурний діяч, відомий колекціонер книг, засновник бібліотеки Телекі в місті Таргу Муреш.

● Граф Йожеф Телекі (1790-1855) юрист та історик, президент Угорської академії наук у 1830-1855 роках.

● Графиня Бланка Телекі (1806-1862) народилася поблизу Колтеу в Сатулунгу, була освітянкою та активісткою руху за права жінок, заснувала першу школу для дівчат у Будапешті в 1846 році, потім була ув’язнена на 5 років після угорської революції 1848-49 років.

У своєму маєтку в Колтеу в середині 18 століття граф Юзеф Телекі організував господарство і побудував будинок у стилі бароко. Ця будівля використовувалася родиною протягом ста років лише для прийому гостей, які приїжджали на полювання, в той час як сім’я з покоління в покоління жила переважно в маєтку в Шармаші Клузького повіту. Найвідомішим господарем замку був “дикий граф” Шандор Телекі, учень політика Танчича Міхая, соратник музиканта Ференца Ліста, найулюбленіший полковник поколінь Бема і Гарібальді, добрий друг Шандора Петефі, Віктора Гюго, Йокаї Мора та Олександра Дюма (батька і сина). 

З роками Колтеул став місцем паломництва для туристів, які люблять угорську літературу. Відомо, що великий угорський поет Петефі Шандор, поет свободи і кохання, провів свій медовий місяць у замку Телекі з 9 вересня по 19 жовтня 1847 року.  За цей період солодкої гармонії поет написав 24 любовні вірші до своєї дружини. Під рогом у замковому парку народився найвідоміший вірш про кохання “Кінець вересня” (у перекладі румунською мовою Еуджена Джебеляну), справжній шедевр угорської та світової літератури.

Після 18 років заслання, у 1867 році Шандор Телекі повернувся до Колтеу і почав будувати так званий “Червоний замок”, де зараз знаходиться місцева середня школа. На початку 20-го століття його син Джон Телекі, який жив у замку в Колтеу і керував маєтком, коли сім’я збільшилася, розширив замок, видозмінив його і відремонтував, щоб зробити його більш комфортним. З північно-західного боку замку була прибудована тераса, з якої відкривається чудовий вид на долину річки Лапуш і гори Гутай. 

У замку Телекі в Колтеу, який до Другої світової війни славився своєю приватною колекцією дорогоцінних предметів, з 1960 року розміщується Музей Шандора Петефі, який спочатку починався з меморіальної кімнати Петефі, але на початку третього тисячоліття розширився і зайняв цілий поверх. 

З літа 2020 року туристи можуть відвідати замок, який був відреставрований в рамках Регіональної операційної програми та співфінансований Європейським Союзом через Фонд регіонального розвитку.

Відреставрований замок складається з чотирьох рівнів: перший поверх, другий поверх, підвал, де розміщені постійні виставки про родину Телекі, візити поета Шандора Петефі до Колтеу, життя “дикого графа” Шандора Телекі, візит до замку письменника Йокаї Мора, а на горищі в конференц-залі можна відвідати тимчасові художні виставки.

У замковому парку є кілька рідкісних дерев, яким по кілька сотень років і які викликають атмосферу минулого: чорний ясен (Fraxinus excelsior), під яким, за легендою, лютніст Пучі Лаці співав композитору Ференцу Лісту; три ставкові кипариси (Taxodium distichum); легендарний ріг, під яким на кам’яному столі поет Петефі написав більшість своїх віршів в Колтеу.

У парку встановлені: скульптурна група Петефі-Шендрі (Pogány Gábor Benő, 1998); погруддя графа Шандора Телекі (Dinnyés László, 2008); погруддя композитора Ференца Ліста (Dinnyés László, 2011); погруддя генерала Бема (Deák Árpád, 2014).

Ми пропонуємо туристам відвідати Колтеу не тільки з нагоди туристичних маршрутів Марамуреського повіту, але й коли вони хочуть дістатися до більш віддалених країв. Гостьові будинки в Колтеу, загальною місткістю 150 гостей, пропонують туристам високоякісні послуги розміщення та місцеві зручності. Ви можете провести тут кілька ночей і щодня відвідувати історичний Марамуреш та північно-західний регіон Трансільванії у формі зірки.

Відпочивайте разом з нами!

Повітовий художній музей «Художній центр Бая-Маре»

Повітовий художній музей “Мистецький центр Бая-Маре” – це культурна установа, розташована в старому центрі міста Бая-Маре, за адресою вул. 1 Травня, 8. Будівля, в якій працює музей, була побудована в 1748 році і є історичною пам’яткою національного значення. Хоча ззовні вона може здатися досить невиразною з архітектурної точки зору, всередині відвідувачі будуть приємно здивовані склепінчастими стелями в кімнатах першого поверху, орнаментом в стилі модерн на стелях високих кімнат нагорі, а також печами в стилі рококо. Будівля, в якій зараз розміщуються експозиції музею, також примітна своєю історією. Підвал і перший поверх будівлі були побудовані за часів Габсбурзької імперії як склад солі та штаб-квартира Управління солеварні. Приблизно через 100 років його відремонтували і перетворили на банківську контору, а з початку 1900-х років він став приватним будинком адвоката доктора Теофіла Драгоша. Будучи важливою особистістю в громаді з політичної та соціальної точки зору (окрім того, що Теофіл Драгош був адвокатом, він також був президентом Націонал-ліберальної партії Сату-Маре, префектом, депутатом, президентом кредитно-ощадного інституту “Аврора” в Бая-Маре та президентом Торгово-промислової палати Сату-Маре) і маючи необхідні фінансові ресурси, Теофіл Драгош вдався до розширення будівлі за рахунок надбудови. Після його смерті у 1934 році будівля була передана міській раді, а з 1954 року перебуває під управлінням Марамуреського повітового музею. Згодом у будівлі розмістився художній відділ музею, який з вересня 2006 року був реорганізований у Повітовий художній музей “Мистецький центр Бая-Маре”.

Цей музей вирізняється на національному рівні тим, що він є єдиною установою, зосередженою виключно на збиранні, зберіганні та експонуванні творів мистецтва, створених художниками з Бая-Маре, а також художниками, які працювали в Бая-Маре, хоча народилися або отримали професійну підготовку в інших культурних просторах країни та за її межами.

Основи художнього руху Бая-Маре були закладені в 1896-1901 роках Симоном Голлоші та групою художників з Бая-Маре, а саме Белою Івані Грюнвальдом, Тормою Яношем, Рети Іштваном та Каролем Ференці. Холлоші Сімон, уродженець Сігету-Мармацієй, завершив свою професійну підготовку в Королівській академії образотворчих мистецтв у Мюнхені, де його згодом визнали “найвидатнішим талантом”. До свого 30-річчя він став майстром образотворчого мистецтва для студентів з усього світу і заснував всесвітньо відому приватну школу живопису в Мюнхені. Завдяки такому приголомшливому успіху та його марамуреському походженню, влада Бая-Маре запросила його приїхати і попрацювати зі своїми учнями на батьківщині. Холоші побачив у цьому чудову можливість вийти за межі своєї студії живопису, тому прийняв запрошення мера міста Турмана Олівера і в травні 1896 року привіз свою першу групу учнів з Мюнхена до Бая-Маре.

Протягом шести років, до 1901 року, Голлоші продовжував приїжджати зі своїми учнями до Бая-Маре влітку. За цей час під керівництвом Голлоші в Бая-Маре творили понад 400 художників з різних європейських країн, а також з Північної Америки, Австралії та Індії. Космополітичний характер цих груп митців, а також академічне та професійне навчання, яке багато з них отримали в інших центрах, таких як Мюнхен, Будапешт, Бухарест і Париж, означали, що мистецька діяльність у Бая-Маре перебувала під сильним впливом існуючих міжнародних ідей та естетичних моделей. Ці впливи знайшли своє відображення в безлічі стилістичних течій, що існували в мистецтві Бая-Маре, від пленерного реалізму, характерного для перших творів, до постмодернізму, що характеризує сучасне мистецтво.

Після 1901 року педагогічна діяльність у мистецькій сфері продовжилася в Бая-Маре під різними формами та назвами (Вільна школа живопису, Школа витончених мистецтв, Вільна школа образотворчих мистецтв тощо), завдяки чому в місті здійснювали свою творчу діяльність понад 3500 художників з Європи та за її межами. Рельєф, природні умови і прекрасні пейзажі Бая-Маре та його околиць були важливими факторами, що приваблювали художників до цієї місцевості, суттєво впливаючи на їхню творчість. З цієї причини Бая-Маре, яке також називають “містом художників”, стало однією з небагатьох європейських мистецьких колоній, які безперервно функціонують з 19 століття до сьогодні.

У цьому контексті культурна спадщина Повітового музею мистецтв “Мистецький центр Бая-Маре” з часом поступово зростала і на сьогоднішній день налічує понад 6 790 культурних цінностей, розділених на наступні колекції: живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, художні фотографії та документальний фонд. З ними відвідувачі можуть помилуватися в постійній експозиції музею під назвою “Мистецький центр Бая-Маре. Європейські орієнтири між традиціями та інноваціями”, добірка з 350 творів, представлених в 11 залах. Виставка представляє хронологічний синтез художньої творчості в Бая-Маре, починаючи з 1896 року і до наших днів, організований за тематичним і хронологічним принципом. 

Години роботи музею – з вівторка по неділю, з 10:00 до 17:00.

Повітовий музей мінералогії «Віктор Гордуза», Бая-Маре

Повітовий музей мінералогії «Віктор Гордуза» в Бая Маре – MusMin – є одним з найважливіших природничих музеїв Румунії та найбільшим регіональним музеєм мінералогії в Європі, оскільки вся музейна спадщина, що експонується або зберігається, походить з північно-західної частини Румунії.

Музей розвинувся на базі Секції природничих наук, створеної 17 січня 1976 року в рамках Повітового музею Марамуреша, яка базувалася в будинку Янку де Хунедоара в старому центрі міста, де також була розміщена перша постійна експозиція секції. 8 лютого 1988 року Відділу природничих наук було передано будівлю за адресою: бр. Траяна, буд. 8. І, після майже двох років напруженої роботи, 6 листопада 1989 року відбулося офіційне відкриття нинішньої постійної експозиції в новому, репрезентативному і належним чином обладнаному приміщенні. 10 грудня 1992 року, за рішенням Постійного представництва Марамуреської повітової ради, вона отримала юридичний статус музею, відокремившись від Марамуреського повітового музею, і сьогодні з гордістю носить ім’я людини, якій належить ідея його заснування, яка керувала ним і зробила його відомим в країні та за кордоном – Віктор Гордуза.

Постійний розвиток спадщини музею, що триває вже понад 45 років, сьогодні відображається у вражаючій колекції, яка налічує понад 20 800 експонатів, згрупованих у чотири колекції: мінералів, скам’янілостей, гірських порід та мінералів. Всі вони походять з відслонень і особливо з підземних гірничих виробок, що діяли до 2006 року в так званому гірничодобувному регіоні Бая-Маре.

Спадщина експлуатується в основному через постійну експозицію в штаб-квартирі музею, а також через тимчасові виставки, організовані в штаб-квартирі музею, в країні та за кордоном. За понад 45 років своєї діяльності, 33 з яких у нинішньому приміщенні та структурі, Музей мінералогії організував і провів понад 210 тимчасових виставок у країні та за кордоном. Серед 45 виставок, проведених за кордоном, варто згадати наступні: Відень (1982 р., перша виставка за кордоном), Австрія (пересувна виставка в 10 місцях між 1984 і 1986 рр.), Німеччина (1990, 2001, 2002 і 2016 рр.), Франція (1991 р.), Австрія (1991-1993 рр.), Франція (пересувна виставка у 8 музеях між 1995 і 1997 рр., а також 1999 і 2002 рр.), Монако (2004 р.), Бельгія – Брюссель (2007 р.), Нідерланди (2008 р.), Кишинів (2013 р.), Угорщина (2005 р., пересувна виставка між 2006 і 2007 рр. в 4 музеях, 2014, 2015 і 2017 рр.).

Постійна експозиція MusMin складається з чотирьох розділів. Перший розділ, “Петрографія”, представляє загальну геологічну структуру регіону, основні типи гірських порід та їх використання. Другий розділ, “Мінералогія”, висвітлює кристалографічні форми, фізичні властивості мінералів та мінералогічну систематику за класами. У розділі “Родовища” представлені репрезентативні мінерали з гідротермальних, поліметалічних та ауро-аргенідних родовищ, пов’язаних з неогеновим магматизмом, які були об’єктом гірничих робіт. Четвертий розділ “Шахтні квіти” присвячений найбільш вражаючим зразкам мінералів, які вражають глядача особливими естетичними якостями: кристалографічними формами, розмірами, кольорами, мінеральними конкреціями тощо. 

Унікальні мінерали та мінеральні асоціації з колекції музею є головними родзинками постійної експозиції. Стибніт, один з найбільш репрезентативних мінералів регіону Бая-Маре, представлений у вигляді товстих блискучих призм у зразках з шахти Баюта, загострених кристалів у парагенезисі з прозорим баритом з шахти Бая-Спріє та у вигляді специфічних променистих агрегатів з шахти Гержа.

Особливе розмаїття форм і кольорів зустрічається також у кальциту – зразки мереживної, променистої або кулястої форми, білого, сірого, чорного, коричневого або безбарвного кольору. Ще один мінерал, який приніс славу регіону Бая-Маре, барит, зустрічається в різних кольорах: безбарвний, молочно-білий, жовтий, сірий, синій і, звичайно ж, темно-червоний – унікальний у всьому світі колір бариту з шахти Бая-Спріє.

Ідеально кубічні кристали піриту вражаючих розмірів, рожеві ромбоедричні кристали родохрозиту, зелені, фіолетові та жовті кубічні кристали флюориту, різновиди кварцу з кораловим виглядом або у вигляді стовпчастих і прозорих кристалів, фіолетовий аметист з шахти Валя Рошіє, а також інші видатні зразки доповнюють постійну експозицію Мінералогічного музею. 

Зразки мінералів з колекції МузМіну є не тільки естетично вражаючими, але й рідкісними в усьому світі, тому деякі з них віднесені до категорії скарбів національної культурної спадщини Румунії. Заслуговують на увагу також зразки семсеїту, фізеліту, фюльоппіту, андориту, клебельсбергіту та родокрозиту – мінералів, які були вперше у світі відкриті та описані в районі Бая-Маре.

Діяльність Повітового музею мінералогії “Віктор Гордуза” Бая-Маре була визнана і оцінена на місцевому, національному та міжнародному рівнях. У 2001 році Міністерство культури і релігійних справ нагородило музей премією “Григоре Антіпа”, першою в своєму роді премією, що була присуджена музею в галузі природничих наук. У 2004 році Президент Румунії Іон Ілієску нагородив тодішнього директора музею Віктора Гордузу орденом “За культурні заслуги” в рицарському званні, у 2009 році повітова рада Марамуреша нагородила його Почесною грамотою, а в 2014 році міська рада міста Бая-Маре присвоїла йому звання “почесного громадянина”.

Музей історії та археології повіту Марамуреш

Ідея створення музею у місті Бая-Маре виникла наприкінці 19 століття, коли вже існували цілком послідовні колекції «старих предметів», капіталізовані на першу історичну виставку. 31 серпня 1899 року завдяки зусиллям історика Шьонгерр Геули була створена Музейна асоціація Бая-Маре, інтенсивна діяльність якої призвела до відкриття для публіки Міського музею Бая-Маре 19 червня 1904 року.

З самого початку музей поповнював свої колекції в основному за рахунок пожертвувань, особливо у сфері книг, археологічних знахідок, монет, медалей, старовинної зброї, тощо. Так, у 1901 році фонд музею складався з 2441 експонатів, у 1904 рроці –  з 6938 експонатів, так що під час Першої світової війни кількість експонатів досягла 11 489 експонатів.

У міжвоєнний період музей Бая-Маре реорганізував свої колекції, перша виставка була відкрита в 1924 році.

У 1951 році музей Бая-Маре став краєзнавчим музеєм, а в 1968-2006 роках він працював під назвою «Музей повіту Марамуреш» з п’ятьма відділами: історії та археології, мистецтва, етнографії та народної творчості, природознавства та технічної історії.

 Сьогодні Музей історії та археології повіту Марамуреш є державним закладом культури, підпорядкованим Раді повіту Марамуреш, яка забезпечує фінансові ресурси, необхідні для досягнення цілей, що випливають із основних функцій музею.

Крім Монетного двору, збудованого в 18 столітті, у музеї також знаходиться важлива історична пам’ятка, яка входила до системи укріплень середньовічного міста Бая-Маре, Бастіон м’ясників. Він був повернутий місцевій громаді та знову увійшов до туристичного маршруту у 2011 році завдяки проекту «Відновлення та відродження М’ясного бастіону в Бая-Маре, Марамуреш», реалізованого Радою повіту Марамуреш.

Музейна спадщина, що складається з різних категорій культурних цінностей, деякі з яких перевищують місцеве, регіональне та навіть загальнодержавне значення, висвітлюється на просторах колишнього Монетного двору міста, а також Бастіону м’ясників.

За статистикою він налічує 75 509 інвентарних номерів, з яких археологічна спадщина – 35 745 артефактів, та, що належить до розділу Історія – 24 128 предметів, структурованих у колекціях середньовічної археології, грошових скарбів, цехових знарядь, ножів і зразків, відбитки та фотографії, документи, гірничодобувне обладнання, меморіальна спадщина. До них додаються 9278 томів (XVI-XX ст.) книжково-документального фонду, картину доповнює поточний книжковий фонд, що включає 10322 томи (спеціалізовані видання, щорічники тощо).

Археологічна спадщина походить від систематичних і превентивних археологічних досліджень, поверхневих досліджень, а також завдяки випадковим відкриттям, які прокладають лінії еволюції людини протягом тривалого періоду часу. Деякі з виявлених артефактів представлені у постійній експозиції «Скарби бронзової доби у Північній Трансільванії».

Іншим важливим сегментом є грошові скарби, каменерізні вироби, відзнаки та вироби гільдії, візерунки та печатки, біла та вогнепальна зброя, марки та документи, все це дає можливість реконструювати динаміку еволюції вільного королівського міста Бая-Маре.

Видобуток корисних копалин тривалий час був економічною основою району Бая-Маре, музейною спадщиною, що дозволяє реконструювати його еволюцію, що налічує близько 1500 експонатів. Інструменти, транспортування руди, підземне освітлення, документи та фотографії можна знайти в колекції історії гірничої справи, багато з яких є унікальними. До них додаються компоненти, які зберігалися на місці з першого нафтопереробного заводу в Румунії, який працював у цьому просторі з 1926 по 1967 рік,  у тому числі Казначейство, місце, де зберігалися золоті та срібні злитки до того, як вони потрапили до сейфів NBR. Усе це можна побачити на постійній виставці «Гірська справа та цивілізація в Марамуреші», яка є унікальною у виставковому ландшафті Румунії.

Особливою привабливістю для публіки є колекція годинників (близько 300 штук), кілька виняткових екземплярів, що надають постійній експозиції «Подорож у Всесвіт годинника» особливу культурну та наукову цінність. Від величезних вежових годинників до невеликих настільних і кишенькових годинників, від настінного маятника епохи Французької революції (1789 р.) до годинників з перевірки годинників, усі вони викликають цікавість глядачів, захоплених пишним декором, характерним для стилю рококо, деякі настінні або п’єдестальні годинники, а також квіткові мотиви та емалі, розписані з великим талантом старими майстрами.

Ця виняткова спадщина також є важливим посередником музейної освіти, закладу, який реалізує успішні програми та проекти на цьому рівні діяльності: «Живий музей», «Покоління істориків вчить суспільство», «Табір експериментальної археології Веленій Шомкутей», «4 ваша культура – 4 пам’ятники середньовіччя у місті, де я живу та навчаюсь», «Музей без бар’єрів – доступ до музейної культури людей з обмеженими можливостями», «Великі цивілізації Античності».

Наукові дослідження спадщини реалізуються через дослідження та статті, опубліковані у виданнях Музею історії та археології округу Марамуреш, відповідно, у щорічнику Marmatia та серії Bibliotheca Marmatia, Museum Collections, Maramureş Studies and Research, Living Museum.

Меморіал жертвам комунізму та опору, Сігету Мармацієй

Меморіал жертвам комунізму та опору створений та керується Фондом громадянської академії.

«Найбільшою перемогою комунізму – перемогою, драматично розкритою тільки після 1989 року, – було створення людини без пам’яті, нової людини з промитими мізками, якій не потрібно пам’ятати, ким вона була, що в неї було і що вона робила до комунізму».

Реалізація Меморіалу жертвам комунізму та Опору є формою протидії цій перемозі, засобом відродження колективної пам’яті.

Меморіал, що складається з Музею Сігету та Міжнародного центру вивчення комунізму в Бухаресті, організатора Літньої школи, є унікальним інститутом пам’яті, який поєднує в собі дослідницький, музейний та освітній інститути.

На запитання «Чи можна відновити пам’ять?» Меморіал жертвам комунізму та опору в Румунії дає переконливу ствердну відповідь». (Ана Бландіана).

У 1993 році Фонд Громадянської Академії прийняв руїни колишньої в’язниці, щоб перетворити її на музей. Рамковий проект запропонувала Раді Європи Ана Бландіана. Для цього, з одного боку, необхідно було організувати збір коштів, необхідних для реконструкції будівлі, а з іншого – створення бази даних, необхідної для створення музею. Завдяки матеріальним зусиллям Фонду Громадянської Академії та науковій роботі Міжнародного центру вивчення комунізму, обидва в Бухаресті, колишня в’язниця стала першим у світі меморіалом, присвяченим жертвам комунізму.

Сьогодні колишня в’язниця є місцем, де вшановують події, що відбувалися в комуністичний період в Румунії та інших країнах Центральної та Східної Європи. Кожна з її камер, перетворених на музейні зали, містить тематичну або хронологічну деталь політичних повстань, які спричинили страждання і смерть – у стінах в’язниці або поза ними – в Європі 20-го століття.

Музей Марамуреш, Сігету Мармацієй

Це регіональний музей, в якому представлено історичну провінцію Марамуреш. Сучасна структура музею включає його, як тип, до музейних комплексів, національно репрезентативних для кожної історичної провінції країни. Він відрізняється від музеїв, заснованих на територіально-адміністративних структурах, тобто музеїв повіту, які зазвичай неоднорідні. Музей функціонує, як музейний комплекс з етнологічним домінуванням (музей з експозицією павільйону та музей під відкритим небом), а також з відділами історії-археології, історії культури та меморіалів, природничих наук, картинної галереї та кількох консервацій «in-situ» як музей точки в основних підрайонах Марамуреша. Музей села Марамуреш розташований на пагорбі Добоєш, за 3 км від центру Сігету-Мармацієй, на виїзді у бік на Ваду-Ізей. Музей у його сьогоднішньому вигляді створює враження села з регіональними особливостями, що пройшли еволюцію від «розмарнованого» та «розпорошеного» до «зібраного». Прямі (головні) та звивисті вулиці, стежки та «огорожі» складають інтимну структуру «села» і сходяться до мису, на якому, як і в усіх селах Марамуреша, стоїть церква. Інші існуючі відділи: етнографічний музей Марамуреша, історико-археологічний, природничий.

Історичний відділ – археологія та природничі науки.

У 1876 році в Сігету-Мармацієй було створено перший музей, який мав природничий та історичний відділи. “A Máramaros-Vármegyei Muzeum-Egyesület” – перший каталог цього музею, опублікований у 1905 році. Каталог представляє історію та інвентаризацію колекцій цього музею, будучи одним з найстаріших каталогів в країні. Під час Першої світової війни музей був розграбований, багато експонатів були знищені, зникли або опинилися в збірках шкіл міста. Два експонати з цього музею – корінний зуб мамонта та натуралізована чорна коза (Rupicapra rupicapra L.) – знаходяться в нинішній колекції музею.

У 1932 році був затверджений регламент роботи громадського музею повіту Сігет. У ньому згадується розділ “Природні багатства” з підрозділами: “флора і фауна; мінерали, мінеральні води і курорти; сільське господарство і скотарство; туризм і краса природи”. 

У 1968 році музеограф Береш Йосиф заснував нинішній відділ природничих наук Марамуреського музею в місті Сігету-Мармацієй.

Колекції Музею природничих наук походять з Марамуреської улоговини і включають гірські породи, мінерали, скам’янілості, ботаніку, гриби (макроміцети) та хребетних тварин.  Колекції музею також включають документи, слайди та чорно-білі негативи про флору, фауну, ландшафти, традиції та звичаї Марамуреша та інших районів.

Наукові дані цих музейних колекцій використовувалися і використовуються при створенні таких монументальних праць, як: “Флора Романії”, “Фауна хребетних Марамуреша”, а також численних наукових робіт, опублікованих у спеціалізованих журналах.

Постійна експозиція Музею природничих наук для відвідувачів розташована на першому поверсі будівлі-пам’ятки 18 століття (площа Лібертаціі, № 16), де в діорамах і вітринах представлена частина природного багатства Марамуреської улоговини. Спадщина, представлена на виставці, включає скам’янілості, гірські породи, мінерали, шахтні квіти, флору, фауну, мисливські трофеї та тематичну виставку, присвячену давнім лісам.

Відділ історії та археології Музею Марамуреша розташований у красивій, майже 300-річній історичній будівлі. Цей відділ Марамуреського музею пропонує увазі відвідувачів виставку під назвою “Сігету-Мармацієй – 680”, яка вперше була відкрита для публіки в 2006 році. Цінна колекція музею включає в себе експонати періоду палеоліту, мезоліту і неоліту, а також одну з найповніших колекцій бронзового віку, що налічує понад 140 експонатів. Не менший інтерес викликає колекція вогнепальної та холодної зброї, яка все ще несе на собі шрами конфліктів, що залишили глибокі рани в нашому минулому. Тут відвідувачі також можуть зазирнути в історію Сігетто з документами, які простежують політичне, економічне та культурне життя району від середньовіччя до наших днів. Історичні свідчення проводять нас через ключові моменти минулого, такі як Великий Союз, який дав життя багатовіковим прагненням нашого народу, жахи Другої світової війни або переломний момент Революції грудня 1989 року. Зусилля музею зі збереження та просування румунських культурних цінностей були визнані у 2020 році, коли установа була нагороджена ювілейною медаллю “Століття Великого Союзу”, яку вручив президент Румунії Клаус Йоханніс.

Етнографічний музей Марамуреша “Франциск Ністор”

Етнографічний музей Марамуреша розташований у величній будівлі, яка є пам’яткою історії та архітектури. Хоча спроби організувати етнографічну колекцію з марамуреською специфікою сягають корінням у глибину віків, Етнографічний музей Марамуреша було відкрито лише у 1926 році. На жаль, у роки Віденської диктатури значна частина колекцій установи була втрачена, і місцевий музей був відновлений лише у 1954 році, за ретельної участі Франциска Ністора, відомого етнографа, археолога, професора і фотографа. Постійна етнографічна виставка, яку можна відвідати і сьогодні, відкрила свої двері для відвідувачів у 1971 році. Вона включає в себе предмети, що використовуються в сільському господарстві або пастухування, а також у виготовленні різних текстильних виробів, всі ці експонати ілюструють заняття, характерні для регіону Марамуреш. У постійній експозиції також представлені традиційні меблі, народні костюми, кераміка та колекція автентичних масок, характерних для марамуреських традицій, пов’язаних із зимовими святами. Відвідувачі цього важливого туристичного об’єкту повіту також мають можливість помилуватися предметами релігійного мистецтва, що використовуються в марамуреській церковній традиції. Вся виставка є ілюстрацією життя простого марамуреського селянина, з усіма його природними етапами.

Музей села Марамуреш “Міхай Данкуш”

Відкритий для відвідувачів у 1981 році, музей, який спочатку виглядав як розлоге село, зараз налічує понад 40 об’єктів культурної спадщини. Найстарішою будівлею, яка збагачує спадщину музею, є церква, перевезена сюди з села Осешти, куди вона була перевезена з села Кричова на правому березі річки Тиса. Розпис церкви, що датується 16 століттям, був відреставрований у 1802 році. Традиційні архітектурні пам’ятки в музеї розташовані таким чином, щоб описати специфіку підрайонів Косеу – Мара і Нижня Іза, Середня Іза, Вишеу – Борша, Тиса і Рускова, в басейні історичного Марамуреша. Будинки та прибудови побудовані з дерева на кам’яних або валунних фундаментах, зберігаючи просте планування. Кожна будівля говорить про соціальний статус власників або через написи, або через специфічні декоративні елементи. Варто також зазначити, що цей музей є справжнім рентгенівським знімком марамуреського села, з будинками, характерними для етнічних меншин цих територій: євреїв, угорців, німців, українців. Інтер’єри будинків також традиційно оформлені, в деяких з них збереглися оригінальні меблі та інші предмети інтер’єру. Музей, який є частиною мереж ICOM та ЮНЕСКО, приймав 16-ту конференцію Європейської асоціації музеїв під відкритим небом у 1993 році та європейську конференцію “Дорога дерева в Європі” у 2000 році. Через рік заклад був нагороджений премією “Георге Фоча” від Міністерства культури та релігій, а в 2019 році увійшов до числа найкращих музеїв Румунії за версією престижного путівника “Мішлен”.

Меморіальний будинок “Доктор Іоан Міхалий де Апша”

Будівля, історична пам’ятка, в якій жив і розвивав свою цінну творчість великий юрист, історик і академік доктор Іоан Міхалий де Апша, має два виставкових напрями. На першому поверсі знаходиться Художня галерея Музею Марамуреша, де виставлені роботи великих художників з Сігету Мармацієй, а також роботи, що належать до відомих шкіл, з країни або з-за кордону. На другому поверсі будівлі можна відвідати виставку місцевої історії та культури, а також будинок-музей, створений в пам’ять про доктора Іоана Михалий де Апша, відкритий для відвідувачів з 1984 року. Іоан Михалий присвятив себе дослідженню та збиранню середньовічних документів румунів Марамуреша, його зусилля були втілені у відомій праці “Історія повіту Марамуреш, том I, Марамуреські дипломи 14-15 століття”. Меморіальний будинок зберігає атмосферу минулого, яка переносить відвідувачів у минуле, підтримуючи атмосферу тих часів, коли в ньому відбувалися засідання Асоціації культури румунського народу Марамуреша, а також слугував штаб-квартирою для Товариства читання “Драгошана”. Тут також можна побачити бібліотеку Асоціації культури румунського народу, а також вражаючі колекції мемуарів.