Повітовий художній музей «Художній центр Бая-Маре»

Повітовий художній музей “Мистецький центр Бая-Маре” – це культурна установа, розташована в старому центрі міста Бая-Маре, за адресою вул. 1 Травня, 8. Будівля, в якій працює музей, була побудована в 1748 році і є історичною пам’яткою національного значення. Хоча ззовні вона може здатися досить невиразною з архітектурної точки зору, всередині відвідувачі будуть приємно здивовані склепінчастими стелями в кімнатах першого поверху, орнаментом в стилі модерн на стелях високих кімнат нагорі, а також печами в стилі рококо. Будівля, в якій зараз розміщуються експозиції музею, також примітна своєю історією. Підвал і перший поверх будівлі були побудовані за часів Габсбурзької імперії як склад солі та штаб-квартира Управління солеварні. Приблизно через 100 років його відремонтували і перетворили на банківську контору, а з початку 1900-х років він став приватним будинком адвоката доктора Теофіла Драгоша. Будучи важливою особистістю в громаді з політичної та соціальної точки зору (окрім того, що Теофіл Драгош був адвокатом, він також був президентом Націонал-ліберальної партії Сату-Маре, префектом, депутатом, президентом кредитно-ощадного інституту “Аврора” в Бая-Маре та президентом Торгово-промислової палати Сату-Маре) і маючи необхідні фінансові ресурси, Теофіл Драгош вдався до розширення будівлі за рахунок надбудови. Після його смерті у 1934 році будівля була передана міській раді, а з 1954 року перебуває під управлінням Марамуреського повітового музею. Згодом у будівлі розмістився художній відділ музею, який з вересня 2006 року був реорганізований у Повітовий художній музей “Мистецький центр Бая-Маре”.

Цей музей вирізняється на національному рівні тим, що він є єдиною установою, зосередженою виключно на збиранні, зберіганні та експонуванні творів мистецтва, створених художниками з Бая-Маре, а також художниками, які працювали в Бая-Маре, хоча народилися або отримали професійну підготовку в інших культурних просторах країни та за її межами.

Основи художнього руху Бая-Маре були закладені в 1896-1901 роках Симоном Голлоші та групою художників з Бая-Маре, а саме Белою Івані Грюнвальдом, Тормою Яношем, Рети Іштваном та Каролем Ференці. Холлоші Сімон, уродженець Сігету-Мармацієй, завершив свою професійну підготовку в Королівській академії образотворчих мистецтв у Мюнхені, де його згодом визнали “найвидатнішим талантом”. До свого 30-річчя він став майстром образотворчого мистецтва для студентів з усього світу і заснував всесвітньо відому приватну школу живопису в Мюнхені. Завдяки такому приголомшливому успіху та його марамуреському походженню, влада Бая-Маре запросила його приїхати і попрацювати зі своїми учнями на батьківщині. Холоші побачив у цьому чудову можливість вийти за межі своєї студії живопису, тому прийняв запрошення мера міста Турмана Олівера і в травні 1896 року привіз свою першу групу учнів з Мюнхена до Бая-Маре.

Протягом шести років, до 1901 року, Голлоші продовжував приїжджати зі своїми учнями до Бая-Маре влітку. За цей час під керівництвом Голлоші в Бая-Маре творили понад 400 художників з різних європейських країн, а також з Північної Америки, Австралії та Індії. Космополітичний характер цих груп митців, а також академічне та професійне навчання, яке багато з них отримали в інших центрах, таких як Мюнхен, Будапешт, Бухарест і Париж, означали, що мистецька діяльність у Бая-Маре перебувала під сильним впливом існуючих міжнародних ідей та естетичних моделей. Ці впливи знайшли своє відображення в безлічі стилістичних течій, що існували в мистецтві Бая-Маре, від пленерного реалізму, характерного для перших творів, до постмодернізму, що характеризує сучасне мистецтво.

Після 1901 року педагогічна діяльність у мистецькій сфері продовжилася в Бая-Маре під різними формами та назвами (Вільна школа живопису, Школа витончених мистецтв, Вільна школа образотворчих мистецтв тощо), завдяки чому в місті здійснювали свою творчу діяльність понад 3500 художників з Європи та за її межами. Рельєф, природні умови і прекрасні пейзажі Бая-Маре та його околиць були важливими факторами, що приваблювали художників до цієї місцевості, суттєво впливаючи на їхню творчість. З цієї причини Бая-Маре, яке також називають “містом художників”, стало однією з небагатьох європейських мистецьких колоній, які безперервно функціонують з 19 століття до сьогодні.

У цьому контексті культурна спадщина Повітового музею мистецтв “Мистецький центр Бая-Маре” з часом поступово зростала і на сьогоднішній день налічує понад 6 790 культурних цінностей, розділених на наступні колекції: живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, художні фотографії та документальний фонд. З ними відвідувачі можуть помилуватися в постійній експозиції музею під назвою “Мистецький центр Бая-Маре. Європейські орієнтири між традиціями та інноваціями”, добірка з 350 творів, представлених в 11 залах. Виставка представляє хронологічний синтез художньої творчості в Бая-Маре, починаючи з 1896 року і до наших днів, організований за тематичним і хронологічним принципом.

Години роботи музею – з вівторка по неділю, з 10:00 до 17:00.

Колонія художників, Бая-Маре

“Колонія художників” розташована на земельній ділянці площею 13.417 кв.м. Поселення складається з творчих просторів, організованих у 5 будинках, збудованих у 1900 – 1911 – 1920 – 1968 роках, а також у сучасній будівлі, спроектованій і збудованій у 2012 році, яка називається “Пункт документації та візуальної комунікації”. У списку історичних пам’яток 2010 року він знаходиться під номером 194, під кодом MM-II-a-A-04494.

Ця мистецька установа була заснована в 1898 році з ініціативи художника і педагога Симона Голлоші (1857-1918) рішенням мерії міста Бая-Маре від 27 березня 1898 року “для заснування постійної колонії живопису в Бая-Маре”. Тоді муніципалітет в особі мера Олівера Турмана вирішив побудувати 8 майстерень, по одній для кожного з підписантів листа до міської ради Бая-Маре: Голлоші Сімона, Кароя Ференці, Бели Грюнвальда, Яноша Торми, Іштвана Реті, Оскара Глаца, Іштвана Чока, Бели Хорти. Проект не був завершений одразу, оскільки у розвитку забудови було кілька етапів, кожен з яких завершився певними будівлями, що сьогодні складають спадщину так званої Колонії художників Бая-Маре.

Так, у 1900 році на болотистій ділянці на березі річки Сасар, що була власністю міста, на території, яка на той час не була систематизована, було завершено будівництво будівлі, в якій розмістилися 2 майстерні. Майстерні були здані міською радою в оренду Іштвану Реті та Белі Грюнвальду, а в 1910 та 1911 роках на цій же території муніципалітет збудував дві нові будівлі за проектами угорських архітекторів Балінта та Ямбора. Ці 2 будівлі (школа малювання та будівля з майстернями) були завершені навесні 1911 р. Будівля школи складалася з виставкової зали, освітленої зверху скляним дахом (8х14 м) та 2 майстерень. Інша будівля, з цокольним і надземним поверхами, включала 4 майстерні, по одній кімнаті кожна, а також господарські приміщення. Того ж року існування Школи і колонії Бая-Маре було юридично оформлено створенням Товариства художників Бая-Маре.

Наступний етап у розвитку будівельної спадщини колонії відбувся після 1968 року, коли було спроектовано та збудовано 2 нові будівлі (Gf та Gf+1), в яких розмістилися 6 творчих майстерень для художніх галерей Фонду пластики Бая-Маре.

Протягом століття тут тимчасово або постійно працювали понад 3000 художників з Англії, Австрії, Чехії, Хорватії, Франції, Німеччини, Індії, Італії, Норвегії, Голландії, Польщі, Румунії, Росії, США, Словаччини, Іспанії, Швеції, України, Угорщини, Югославії, Швейцарії та Нідерландів. За хронологією, запропонованою доктором Тіберіу Алексою (1993), директором Повітового музею мистецтв Бая-Маре, Центр мистецтв Бая-Маре пройшов три окремі етапи: етап становлення (1896-1918), етап розвитку (1919-1950) і етап диверсифікації (1951 – теперішній час), що знаменує появу нових інституційних форм, а також історичних подій та фактів, які мали місце в цій галузі образотворчого мистецтва. Таким чином, спеціалізовані органи з часом охопили всі специфічні сфери мистецького життя: освіту, власне художнє виробництво, розповсюдження та публічне споживання, практику придбання та колекціонування, а також наукові дослідження та оцінку історичної мистецької спадщини. (Доктор Тіберіу Алекса)

Завдяки проекту відновлення, реалізованому в 2015-2017 роках, Центр сучасного мистецтва “Колонія художника” пропонує сьогодні багатофункціональність просторів, щоб у них можна було проводити курси та творчі заходи, конференції, масштабні актуальні культурні події. Деякі з 28 резиденцій для художників є частиною проекту обміну, в рамках якого простір “Колонії художників” стане більш динамічним і поверне собі європейський вимір. Вертикальне розташування зовнішнього простору, дуже щедрого і з рослинністю, яка дуже добре збереглася для центральної частини міста, підкреслює контраст між 6 будівлями на території і природним елементом, схожим на парк. Функція художньої галереї оптимізована, що є вкрай необхідним для мистецького центру з такою історією.

Цей культурний об’єкт представляє громаду, яка ідентифікує себе і бере участь у його визначенні. Іншими словами, Центр сучасного мистецтва “Колонія художників” стає потужним інструментом, за допомогою якого мистецька гільдія Біммера виробляє та демонструє власну ідентичність. Задуманий і створений таким чином простір є, з одного боку, дзеркалом мистецької гільдії, місцем гостинності, інтерфейсом, що дозволяє туристам познайомитися з цією локальною специфікою з міжнародним характером. Через усе, чим воно є, це місце буде передавати свою унікальність.

Фінансування цього проекту було повністю забезпечено з місцевого бюджету муніципалітету Бая-Маре, що склало приблизно 3 200 000 євро. Муніципалітет Бая-Маре відшкодував інвестиції, здійснені з місцевого бюджету, завдяки проекту фінансування Regio “Покращення культурної спадщини шляхом реставрації та реабілітації Колонії художників” за рахунок внеску Європейського Союзу за договором про фінансування № 3466/11.12.2018.

Ансамбль «Площа Цитаделі» Бая-Маре

Площа Цитаделі і Вежа Стефана, два об’єкти, з якими пов’язана історія муніципалітету Бая-Маре, зазнали великих робіт з відновлення, реконструкції та модернізації. Відповідний район стане, на думку місцевої влади, музеєм і водночас головною туристичною точкою на карті муніципалітету Бая-Маре. Ця перспектива відкриває перед муніципалітетом повіту нові можливості для туристів.

Восени 2009 року муніципалітет Бая-Маре подав на фінансування до Північно-Західного агентства регіонального розвитку проект під назвою «Відновлення та просування культурно-історичної ідентичності Площа Цитаделі – Вежа Стефана». Проект має на меті повернути в пам’ять міста найважливішу церковну споруду – церкву Святого Стефана – пов’язану з утворенням міста Рівулус Домінарум. Згідно з проектом, територію, яку займала колишня церква Святого Стефана, облаштували з газоном, на якому обриси храму розмежували кам’яними плитами. Такий спосіб позначення наявності церкви був обумовлений наявністю на місці колишньої церкви значної кількості дерев, висаджених після розбирання в 1847 р., зареєстрованих як вікові дерева, що охороняються. Основою цього підходу стала спадкоємність Яноша Гаспара Хузеля в 1770 році. Ця робота також включала забезпечення оптимального функціонування двох церков — римо-католицької церкви (церква «Святої Трійці», вхід до якої ведеться з площі) та православної церкви (церква Святого Миколая).

Місце, де в минулому був найстаріший цвинтар міста, в районі церкви Святого Стефана, що зберігся під назвою простору «Цінтірім», було тонко відзначено кількома кам’яними блоками, виготовленими з матеріалу, схожого на кам’яні плити, якими територія була заасфальтована пішохідними переходами, які також виконують роль берегів.

У ході відновлювальних робіт було виявлено ще дві церковні будівлі, про які була коротка інформація, церква «Свята Катерина» та церква «Святий Мартін», наявність яких була підкреслена.

Вежа Стефана – це дзвіниця колишньої церкви, присвяченої «Святому королю Стефану» у Бая-Маре. Перше документальне свідчення церкви датується 1347 роком, але офіційно будівництво було розпочато лише 1387 року.

Нагороду за битву Януша Гуняді з турками у його володіння у 1446 році перейшла область Бая-Маре. Він накаже звести Собор Святого Стефана, з якого нині збереглася лише вежа Стефана.

У 1458 році місто стало власністю Матіа Корвінула (1458–1490) як сімейна реліквія, що підтверджує та багаторазово розширює старі привілеї жителів Бая-Маре.

Вежа середньовічної парафіяльної церкви височить на південь від «старого центру» міста, на площі, яку місцеві жителі називають «Цінтірімул». Площа практично оточена церквами: із західного боку знаходиться вежа Святого Стефана, з південного боку колишня церква, монастир та єзуїтська школа, збудована на місці старої церкви Святого Мартіна.

Вежа Святого Стефана – символ міста Бая-Маре – єдине збережене архітектурне свідчення церкви особливого архітектурного задуму. Прямокутна будівля вежі має бічні входи з рамами, прикрашеними схрещеними прутами (результати реставрації 1898 р.), на західному фасаді відкривається кругле вікно, ліпнина якого належить до реставрації, а поверхи вежі пронизані кількома стрілчастими вікнами. Сходова вежа на південному фасаді, що виходить на перший поверх, частково вбудована в товщу стіни. Поруч із вежею споруджено середньовічний рельєф Роланда (символ смуги відчуження міста), а на західному фасаді у 1898 році розміщено два герби, з яких залишився лише один – герб міста. Через північний вхід доступний цокольний поверх вежі, де досі збереглося хрестове склепіння на боєголовках із ребрами жорсткості. У цьому приміщенні облаштували лапідарій. Сліди на поверхні вежі є цінними підказками до дизайну інтер’єру церкви. Відомо, що церква Святого Стефана мала два нефи з окремими дахами. Доглянутий простір церкви продовжується на схід витягнутим багатокутним хором. З двох сторін храму був забезпечений багатоповерховий портик (каплиця). Південний кут нави був скошений, і дві нави були розділені на центральній осі серією стовпів.

На основі арок, збудованих на східному та північному фасадах, можна констатувати, що цокольний поверх вежі був відкритий для церковного простору, а на рельєфі 1770 р. досі зображено західну трибуну в лінії вежі. Досить дивно, однак, що доступ до цієї трибуни не відкривається з північної стіни поверху, але на східній стіні вежі є порожнисті двері з підлоги, які ніби виходять на південну трибуну. Передбачувана південна трибуна не має інших підказок, видимих сьогодні, лише елементи Тюрюкфальві підтверджують її існування. На східній стіні вежі дуже добре видно південну стіну церкви. На північній стіні поруч із фрагментами порталу збереглися також окремі фрагменти західної стіни нави. Деякі документальні джерела стверджують, що спочатку вежа мала карниз, прикрашений серією боєголовок, ймовірно, періодом Іоана де Хунедоара.

Монументальний портал вежі в зруйнованому стані має багато профільовану амбразуру, прикрашену в центрі фризом з листя, на кінцях якого зображені ангел і орел, символи с. євангелістів Матвія та Іоанна. Від архівольту порталу збереглося ще три шари каменю. Виходячи зі стилістичних елементів, фриз датується першою половиною 14 століття, а радше другою чвертю століття, і має аналогії в регіоні Спіш у Словаччині. Готичний портал реформатської церкви в Сігету-Мармацієй є спрощеною версією порталу Бая-Маре.

На основі розпису XVIII ст. можна стверджувати, що портал не увінчував трикутний тимпан, характерний для цього типу готичного порталу, ймовірно, через стрілчасте вікно, що відкривалося над ним, у осі, і яке освітлювало західну трибуну. На цьому розписі також видно, що спочатку брама мала подвійну щілину, а її огівальний фронтон був прикрашений ліпниною.

Середньовічні різьблені кам’яні вироби з лапідарної майстерні на першому поверсі вежі та міського музею об’єдналися з ентузіазмом з приводу заснування музею на початку ХХ століття, в якому важливу роль зіграв видатний історик з Байя-Маре, Гиула Шьонгерр (Деценьї). На першому поверсі вежі, поряд з фрагментами надгробних пам’яток, є численні готичні архітектурні елементи (фрагменти карниза, ребер та колон) та прикраси (фриз з ланцюжком боєголовок, консоль з маскою монстра), але, на жаль, більшість або їх точне походження невідомо. Особливого значення мають рельєфи «Ісус на Олеонській горі» і «Поцілунок Юди», що знаходяться в даний час у музеї, виконані в традиціях палеріанської скульптури, найближчими аналогами яких є рельєфи порталів церкви св. Єлизавети в Кошице, але перевершують за якістю. Два рельєфи Бая-Маре, ймовірно, датуються 1420–1430 роками. У літературі також згадується рельєф, що зображує Адама і Єву, знайдений разом із згаданими, але який зник.

Вхід у вежу через південні двері. На перший рівень ведуть гвинтові кам’яні сходи. Звідси до альтанки ведуть дерев’яні сходи. Висота будівлі становить близько 50 метрів, і з ганку відкривається особливий вид на все місто.

Вежа була відновлена в рамках проекту «Відновлення та популяризація культурно-історичної ідентичності Площі Цитадель і Вежі Стефана», розробленого муніципалітетом Бая-Маре та фінансованого Регіональною операційною програмою 2007-2013, Пріоритетна вісь 1 «Підтримка сталого розвитку міст – полюси росту».

Туристичний пункт прийому та інформації біля вежі Стефана

Враховуючи той факт, що вежа Стефана є емблемою муніципалітету Бая-Маре, на рівні підвалу було збудовано пункт прийому та інформації для туристів. Його не можна було влаштувати в історичному пам’ятнику, тому було запропоновано звести будинок поблизу вежі Стефана, в західній частині площі Цитаделі, у бік вулиці Крісан. Блок обладнаний ресепшном та інформаційним приміщенням, туалетами для туристів, туалетом для персоналу та технічним приміщенням.

Бастіон м’ясників

14 The Butchers’ Bastion foto, Adrian Oțoiu

Бастіон м’ясників включений до Списку історичних пам’яток Румунії як об’єкт, побудований у 14-15 столітті, включений до категорії А, історична пам’ятка національного значення. Він також входить до сфери інтересів повіту, перебуваючи під управлінням Марамуреського повітового музею історії та археології, державного закладу культури, що діє під керівництвом Марамуреської повітової ради.

Починаючи з 15 століття, фортифікаційна система середньовічного міста Бая-Маре складалася з суцільної стіни з каменю та цегли, перерваної в деяких місцях потужними вежами (бастіонами), що значно підвищувало обороноздатність від нападів ззовні міста.

Найважливішим свідком існування цього муру є бастіон М’ясників. Ймовірно, збудована в середині 16 століття з суміші вулканічних порід, пам’ятка вперше згадується в 1636 році як Великий Круглий бастіон, а в пізніших документах – як Бастіон м’ясників. За аналогією з іншими подібними компонентами трансильванських фортифікаційних систем, бастіон міг бути артилерійською вежею. Гільдія м’ясників, численна і впливова протягом тривалого часу, мала адміністративний обов’язок утримувати вежу і військовий обов’язок захищати місто з цієї стратегічної точки в разі нападу; звідси і назва бастіону.

Бастіон м’ясників кілька разів перебудовували, найбільше він постраждав у 1672-1673 роках, коли на місто напали австрійські імперські війська. Пізніше, у 1930 році та у 1959-1961 роках, бастіон зазнав ремонтно-будівельних робіт. До 1963 року бастіон не використовувався для громадських цілей, хоча в ньому планувалося провести виставку, присвячену історії Бая-Маре.

Біля Бастіону м’ясників, біля одних з головних воріт міста, Південної брами або Угорської брами, 14 серпня 1703 року, під час антигабсбурзького повстання, був розстріляний відомий розбійник Григоре Пінтеа, відомий як Пінтеа Хоробрий. Оригінал документа угорською мовою, в якому зафіксована ця подія, зберігається в Мурамурешському повітовому відділі Національного архіву.

З часом, внаслідок історичних подій, архітектура вежі постраждала, споруду кілька разів перебудовували. Проект “Реставрація та ревіталізація Бастіону м’ясників у Бая-Маре, Марамуреш”, що фінансувався Фінансовим механізмом ЄЕЗ, Поле IV, Збереження європейської культурної спадщини, був реалізований у 2009-2011 роках. Проект виконувався Марамуреською повітовою радою у партнерстві з Марамуреським повітовим музеєм історії та археології, Марамуреським повітовим музеєм етнографії та народного мистецтва, Марамуреським повітовим центром збереження та просування традиційної культури та з партнерами з Норвегії, а саме: повітовою радою Телемарку, Музеєм Західного Телемарку та Університетським коледжем Телемарку, факультетом мистецтва, фольклору, культури та педагогіки. Історичну пам’ятку було відреставровано, внутрішні приміщення пристосовано до музейної функції, а на зовнішньому подвір’ї облаштовано простори з подвійною функцією – демонстраційні майстер-класи для ремісників та ятки з продажу ремісничих виробів і традиційної продукції. Крім того, прилеглі будівлі були побудовані для інформування та спрямування відвідувачів до стандартів, що відповідають пам’яткам великого історичного значення. Зелена зона перед Бастіоном з часом перетворилася на багатофункціональний простір, у тому числі освітній, з “Живим садом” у природному стилі, що є частиною сучасної тенденції, яка дедалі більше поширюється у великих містах, – сприяти збереженню та підтримці природного біорізноманіття.

Собор Святої Трійці

Єзуїтський костел у стилі бароко, присвячений Пресвятій Трійці, був збудований, згідно з історичними датами, між 1717-1720 роками. Єзуїти з’явилися в Бая-Маре в 1674 році, але після повторного захоплення храму в 1687 році, в 1691 році вони знову отримали культову споруду, а саме парафію Бая-Маре. У 1705-1712 роках реформатори повернули собі костел Святого Стефана, але після поразки повстання Франциска Ракоці II вони остаточно віддали храм єзуїтам. Всупереч кінцевому результату цього десятирічного суперництва між католиками і протестантами за володіння костелом святого Стефана, єзуїти не стали відновлювати цей храм, а побудували нову культову споруду на місці іншого сусіднього середньовічного храму, присвяченого святому Мартіну. Єзуїтський костел і будівля, в якій функціонували монастир і школа (“Резиденція”), були побудовані на 50 000 золотих форинтів, пожертвуваних у 1696 році єпископом Нітри Ласло Матяшовським (1640-1705), а на знак визнання на західному фасаді школи була розміщена еліпсоїдна пам’ятна дошка з гербом єпископа і (ймовірно) його портретом. Багатий рослинний декор оточує фігуру з єпископською митрою, яка тримає посох.

У бічних нішах головного фасаду знаходяться вирізьблені з дерева статуї святих єзуїтів Ігнатія Лойоли та Алоїза Гонзаги в натуральну величину, а в центральній ніші – статуя святого Йосипа, який тримає на руках немовля Ісуса. Вежі мають типові барокові ковпаки, а на верхній частині фронтону фасаду можна побачити єзуїтську емблему – літери IHS у короні з променів. Під костелом знаходиться крипта. Позолочений ліпний декор склепінь майже не видно на фресках, які майже повністю вкривають склепіння. Ці розписи були виконані на початку 20 століття художником Карой Кішем. Олійний живопис головного вівтаря зображує Святу Трійцю і є роботою художника Мезея Йожефа з 1863 року. Вівтар був вирізьблений Фюлопом Шайнцером. З церковного оздоблення дуже цінними є інкрустовані двері, залізні вироби, різьблена дерев’яна кафедра та розписи 19 століття на бічних вівтарях.

Монументальна двоповерхова будівля монастиря і школи поруч з костелом, яку також називали Резиденцією, була завершена лише у 1748 році. Після 1773 року школа перебувала під опікою Братів Менших Францисканців. У 1787 році школа перейшла у власність міста, і нею керували або мінорити, або миряни. З 1880 року школа отримала статус гімназії, а після освітньої реформи 1887 року стала державною власністю. Після Першої світової війни гімназія переїхала, її місце зайняла жіноча школа, а в 1926 році гімназію перетворили на православну церкву, яку згодом повністю перебудували. У будівлі Резиденції і сьогодні працює школа.

Музей мистецтв Прикарпаття

Музей мистецтв Прикарпаття є багатою скарбницею образотворчого і народного мистецтва краю. У теперішній час 15-тисячна музейна збірка охоплює унікальні пам’ятки Галицького іконопису й барокової скульптури, зокрема 5 скульптур Пінзеля; творчість класиків західноукраїнського малярства – Корнила Устияновича, Івана Труша, Ярослава Пстрака, Юліана Панькевича, Олекси Новаківського, Осипа Сорохтея, Олени Кульчицької; роботи українських художників 2-ї половини ХХ століття, а також твори польських, австрійських, німецьких та італійських майстрів XVII-XIX століть. Найцінніші експонати музейного фонду представлені на діючій виставці в експозиційному залі музею. Тут представлено іконопис краю XV-XIX століття, твори барокової пластики Йогана Ґаспара Колерта, Йогана Георга Пінзеля, Матвія Полейовського, Діониза Станетті, картини Федеріко Бароччі, Гвідо Рені, Франческо Тревізані, Михаїла Скотті. Значну частину колекції музейного закладу становлять твори народного мистецтва, зокрема художні вироби майстрів Гуцульщини, Покуття, Бойківщини, Опілля.

Фортечна галерея «Бастіон»

Фортечна галерея «Бастіон» уже давно стала улюбленим місцем відпочинку та приємних покупок для багатьох іванофранківців. Нерідко бувають тут відвідувачі з інших міст і навіть країн. Галерея відкрилася в 2012 році, а її проєкт розробили відомі архітектори. В своїй роботі вони підкреслили велике історичне значення унікальної пам’ятки, що входить до складу галереї, а саме залишків давньої міської фортеці. У Фортечній галереї «Бастіон» працюють крамниці сувенірів, одягу та аксесуарів ручної роботи, відбуваються майстер-класи рукоділля та виготовлення іграшок і сувенірів своїми руками. Тут також можна побачити різноманітні туристичні атракції, цікаві як для мешканців, так і для гостей Івано-Франківська.

Герб Станиславова

На фоні стіни з зображенням давнього міського герба гості галереї охоче фотографуються, тут часто влаштовують презентації й творчі зустрічі. Однак не всі знають, якою давньою є його історія. В 1663 році польський король Ян Казимир видав привілей, що підтверджував надання Станиславову магдебурзького права і дозволяв використовувати міський герб. Цей герб неодноразово змінювався, якщо мова йде про окремі деталі його зображення. Але первинний його вигляд був саме таким: на червоному полі видніється фортечна брама з трьома вежами. Срібний хрест Пилява розміщений на блакитному фоні всередині брами, а ціла композиція розташована на зеленому пагорбку.

Зображення міського герба ми бачимо на давніх міських печатках. Вважається, що найстаріша печатка міста Станиславова походить з 1670 року. На ній був латинський напис: «Sigillum civitatas Stanislavoviensi» (печатка міста Станиславова). В XVII ст. такими печатками затверджували різні документи в міському магістраті.

Макет міської ратуші

З 2014 року у фортечній галереї «Бастіон» можна оглянути макет другої міської ратуші, збудованої в 1695 році. Вона була хрестоподібною у плані, мала дев’ять поверхів і вежу з куполом. На рівні п’ятого поверху містився годинник із чотирма циферблатами, а на другому і третьому поверхах відбувалися засідання магістрату і суду. Перший поверх здавався в оренду купцям, які відкрили там крамниці. В підвалах розташовувалась в’язниця, там тримали кримінальних злочинців, а також опришків. Ратуша сильно постраждала під час Мармулядової пожежі 1868 року – від неї залишився лише обгорілий кістяк. Макет виготовили скульптори Дмитро і Тарас Пилипонюки з Богородчанського району і він став першим у проєкті «Мініатюрне місто», ініційованому Олегом Заріцьким.

Обриси Станиславівської фортеці

На площі фортечної галереї «Бастіон» кольоровою бруківкою викладено обриси міської фортеці зразка 1680-х років. Перший варіант фортеці Станиславова був шестикутний та втілював ідею міста-зірки. Цю систему розробив італійський архітектор Вінченцо Скамоцці, і вона вважалася найбільш прогресивною в тодішній фортифікації. Принципи цієї системи використав у своєму проєкті «батько» Станиславівської фортеці – архітектор Франсуа Корассіні. За наказом Андрія Потоцького протягом 1679-1682 років фортецю розбудували – звели магнатську резиденцію, яку захищали два нових бастіони. Будівництвом замку та розбудовою фортеці займався вже інший архітектор – француз Шарль Бенуа. Підсвічені контури міської фортеці можна також побачити на стенді, розташованому всередині галереї.

Вікна з видом на каземати

Завітавши до кафе «Milk&Pink», гості галереї мають нагоду не лише випити смачної кави та поласувати вишуканим десертом, а й побачити залишки фортечних казематів.

Ці цегляні укриття знаходилися всередині фортеці вздовж внутрішніх стін і використовувалися як сховища для амуніції та різних припасів. Зверху вони прикривалися товстим шаром землі. Цікаво, що тоді цеглу виготовляли вручну, розгладжували зверху пальцями, від чого вона отримала назву «пальчатка». На верхній частині такої цеглини завжди є кілька слідів-борозн від пальців. Майстер щільно набивав дерев’яну форму глиною, потім проводив зверху пальцями і зчищав усе зайве. Залишалися щоразу інші сліди, тому неможливо натрапити на дві однакові тогочасні цегли.

Розкриття автентичної кладки

З обох боків від входу з боку вулиці Гузара бачимо два «віконечка» у цеглі, що облицьовує мури. Архітектори називають їх «розкриттями автентичної кладки». Вони призначені для того, щоб усі охочі дізналися, як виглядала давня кам’яна кладка. Мури фортеці будувалися з білого, грубо обтесаного вапнякового каменю. Історія будівництва з цього каменю нараховує не одне тисячоліття, наприклад, з вапнякових блоків побудовані ще єгипетські піраміди. Значна частина середньовічних замків у Європі теж складається з вапнякового каменю, адже його було легко добувати та обробляти. Вже тоді такий будівельний матеріал вважався корисним для здоров’я, адже він «дихає», а тому в будівлях немає плісняви й надмірної вологості. Вважається, що кам’яні стіни фортеці вперше обклали цеглою ще у 1690-х роках.

Гарматне ядро

Праворуч від входу до галереї з боку вул. Гузара є ще один цікавий експонат – старовинне гарматне ядро. Його віднайшов і подарував галереї краєзнавець Іван Бондарев. Ядро укріплене на металевому кронштейні, а під ним міститься табличка з символами «MDCLXXVI», тобто «1676» римськими цифрами. Є припущення, що цей маленький сувенір походить ще з часів «першого хрещення» Станиславівської фортеці у 1676 році – облоги турецькими військами під проводом Ібрагіма-паші на прізвисько Шайтан. Багатотисячна армія турків кілька тижнів перебувала під Станиславовом, але здобути місто так і не змогла. Розчаровані турки рушили на північ, дорогою спалили Галич. Цікаво, що за вагою ядра у ті часи визначали калібр гармати. Масу обчислювали у фунтах, причому польський фунт складав 405 грамів. Зброєю великого калібру вважалися гармати в 12 та 8 фунтів, однак використовувалися й менші – на три або й півтора фунта.

Ковані скульптури

В 2003 році в Івано-Франківську відбувся перший фестиваль «Свято ковалів», який провели до Дня міста. Саме тоді народилася традиція «створення шедевру» – колективної роботи всіх учасників фестивалю. Тоді місцеві ковалі виготовили чотири ніжки для столу, а гості зробили цвяшки, якими кріпилася стільниця. Результат назвали «Столом ковальської дружби». Зараз цей столик можна побачити у Фортечній галереї «Бастіон». Загалом тут демонструється багато робіт майстрів художнього ковальства – скульптури «Фламінго», «Фотоапарат», «Квіти», «Флюгер» та інші.

Художні виставки

У Фортечній галереї «Бастіон» також демонструються художні виставки митців з Івано-Франківська і цілої України. Ці виставки дуже різноманітні, а їхня основна мета – викликати у глядача реакцію і не залишити його байдужим. В різні періоди тут проходили виставки класичного живопису і незвичних мистецьких робіт, наприклад, картин у стилі стімпанк.

Національний заповідник «Давній Галич»

Комплекс пам’яток історії та культури стародавнього Галича та Галицько-Волинської держави ХІІ-ХІІІ ст., більшість яких розташовані в межах сучасного села Крилос та міста Галич, Галицький район Івано-Франківської області. Площа заповідника — майже 80 км².

Галицький замок, 14 ст.

Оборонні споруди на Галич-Горі (Замковій горі) прослідковуються археологічно, ще з ХІ–VII ст. до н.е., де проживали носії ґава-голіградської культури (фракійського гальштату).

Ранньосередньовічна доба представлена залишками дерев’яних клітей й валових укріплень. Очевидно, вже у ХІІ ст. на Замковій горі існував оборонний двір, адже ігнорування такої вигідної важкодоступної місцевості в Середньовіччі виглядає абсолютно недоречним.

Цілком ймовірно, що тут в першій третині ХІІІ ст. розташовувалася резиденція одного з найбільш впливових й найбагатших людей Галицької землі – боярина Судислава (? – після 1234 рр.) (за Л. Чачковським та Я. Хмілевським). Під 1230 р. літопис говорить про штурм князем Данилом Романовичем (1201-1264 рр.) оборонного двору (замку) Судислава, де зберігалась провізія і зброя, призначена мабуть для облоги. Більшість дослідників погоджуються, що боярський замок дійсно міг знаходитися на Галич-Горі.

Побудову Галицького замку, руїни якого дійшли до наших днів, вчені відносять до другої половини XIV ст. Після включення колишніх володінь династії Романовичів до складу Великого князівства Литовського, Польського та Угорського королівств у Галичі виник новий політично-адміністративний центр біля підніжжя Замкової гори. Натомість на давньому княжому граді залишився митрополичий осідок на чолі з вищим духівництвом – крилосом (сучасне с. Крилос, Галицького ОТГ, Івано-Франківської обл.).

Спорудження потужного, очевидно дерев’яного замку, було здійснено за польського короля Казимира ІІІ (1310-1370 рр.). Від королівського імені галицькою твердинею управляли спочатку воєводи, а згодом старости. 1387 р. Галицький замок на чолі з воєводою Бенедиктом витримав облогу польсько-литовських військ і був зданий захисниками тільки шляхом вигідного для них компромісу. Неодноразово фортецю відвідували польські королі Владислав ІІ Ягайло (1362-1434 рр.) – 1395, 1410, 1423 та 1427 рр. й Казимир IV Ягеллончик (1427-1492 рр.) – 1448 і 1465 рр., Ян Ольбрахт (1459-1501 рр.) – 1497 р. та ін.

У першій третині XV ст. замок короткочасно належав молдовському господарю Іллі (1409–1448 рр.). Серед найбільш відомих галицьких старост, власників твердині варто виділити – Бенька з Жабокрук, Михайла Мужила з Бучача, Станіслава з Ходча, Миколая Синявського, Миколая Струся, Станіслава та Андрія Потоцьких.

Упродовж XV-XVI ст. поступово дерев’яний замок перебудовувався у кам’яний. Часто будівельним матеріалом були руїни середньовічних кам’яних церков Галича. Однак, остаточної форми, з якої власне перетворився у руїни, замок набув після реконструкцій 1627 та 1658 рр. Остання здійснена за планом відомого французького архітектора Франсуа Корассіні. Тоді замок було розділено на верхній та нижній, зведено клешнеподібний бастіон, що суттєво укріпило твердиню з північної сторони.

Загалом Старостинський замок мав дві брами; судову, шляхетську та губернаторську вежі, старостинський палац й каплицю Св. Катерини. Тут відбувалося судочинство, певний час збирався сеймик, зберігався архів актів ґродських і земських.

Попри численні штурми та облоги впродовж XIV-XVII ст. замок на Галич-Горі був захоплений і зруйнований тільки 1676 р. військами османського полководця Ібрагіма-Паші прозваного Шайтаном. Практично після падіння Галицького замку 1676 р., місто остаточно втратило позицію регіональної столиці на користь новозаснованого неподалік Станиславова (тепер м. Івано-Франківськ).

Вже на кінець XVIII ст. твердиня перебувала у руїнах, а її поетапна відбудова розпочалася 2001 р. На сьогоднішній день реконструйовано Шляхетську вежу та частину муру з галереєю, що веде до стін каплиці Св. Катерини.

Церква Різдва Христового, 14 ст.

Пізньосередньовічна мурована церква Різдва Христового розташована у центральній частині міста неподалік колишньої ринкової площі. Час її побудови більшість дослідників датують кінцем ХIV – початком XV ст. (за Й. Пеленським).

У джерелах святиня вперше згадана поборовим реєстром 1515 р., а вже 1550 р. місцевий цех шевців мав тут власні вівтарі. У люстраціях Галицького староства храм відомий від 1565 р. 1593 р. польський король Сигізмунд ІІІ Ваза (1587-1634 рр.) передав церкву Різдва Христового під опіку гончарського цеху м. Галича. Очевидно прихожанином галицької міської церкви міг бути один з отців засновників Манявського Скиту – преподобний Феодосій Манявський (?-1629 рр.), який родом був із Галича. На початку XVIII ст. храм одноразово згадується з титулом катедри, а також як братська церква галицьких міщан.

У 1825 р. храм Різдва Христового за сприяння галицького митрополита Михайла Левицького (1816-1858 рр.) реставровано у бароковому стилі. Під час будівельних робіт була віднайдена кам’яна брила, на якій зображені церковнослов’янські літери ВГ АВ, дві останні літери реставратори прийняли за рік побудови храму 1002, вмістивши таку помилкову дату на подячній плиті, що до сьогодні зберігається у стіні при вході до центральної нави.

На межі ХІХ-ХХ ст. церква Різдва Христового виступала предметом наукових дискусій щодо місця локалізації княжого граду, зокрема відомий історик о. Антін Петрушевич (1821-1913 рр.) вважав храм – Успенським собором Галича ХІІ ст. Однак відкриття Ярославом Пастернаком (1892-1969 рр.) у 1936-1937 рр. на Крилоській горі літописних фундаментів галицької катедри остаточно розвіяли будь-які сумніви у цій справі.

Сучасного вигляду церква Різдва Христового набула після реставрації 1904-1906 рр. Роботи здійснювалися з ініціативи місцевого пароха Миколи Винницького (1869-1929 рр.) та за безпосередньої підтримки митрополита Андрея Шептицького (1901-1944 рр.). Реставрацію проводив архітектор Лев Левинський (1876-1940 рр.) Саме тоді храм було увінчано центральним куполом у візантійському стилі.

Особливістю галицької парафії Різдва Христового було те, що на початку ХХ ст. її настоятель та частина прихожан належали до «москвофільського руху», досить популярного в Галичині напередодні Першої світової війни. Власне з початком війни 1914 р. австрійська влада вдалася до репресій проти «москвофілів», через що галицького пароха та понад 100 галичан вивезли до табору в м. Талергоф. На честь тих галичан, що не повернулися із заслання 1929 р. навпроти церкви Різдва Христового було встановлено пам’ятний знак.

У часи Першої та Другої світових воєн храм не зазнав суттєвих пошкоджень. За радянської влади в церкві проводилися богослужіння під зверхністю РПЦ, а в січні 1990 р. у храмі відбувся собор галицького православного духовенства, який прийняв рішення про вихід зі складу РПЦ і утворення УАПЦ. Із лютого 1990 р. церкву Різдва Христового повернуто під юрисдикцію УГКЦ. Тепер це головний храм Галицького деканату УГКЦ.

Дослідженнями храму займалися відомі вчені Антін Петрушевич, Йосип Пеленський (1879-1957 рр.), Іван Могитич (1933-2006 рр.), Юрій Лукомський та Василь Петрик. Розміри фундаментів сучасної церкви становлять 16,4 на 28,5 м. у вигляді трьохапсидної однокупольної базиліки, товщина стін близько 1,55 м. Ймовірно на місці теперішньої церкви у ХІІ-ХІІІ ст. існував однойменний дерев’яний храм.

Біля стін святині репрезентована історична реконструкція Княжого Галича ХІІ-ХІІІ ст. (за Ю. Лукомським та В. Петриком).

Металевий міст через р. Дністер, 1912 р.

Галич, як місто на прирічковій території, що перетинається Дністром, завжди потребував потужних мостів. У період Австро-Угорської монархії – це великий залізничний вузол і один з центрів річкового пароплавства. Необхідність надійного сполучення через Дністер виникла у другій половині XIX ст. внаслідок будівництва стратегічного шляху Львів – Галич – Станіславів – Чернівці, який проходив через центр міста. Потреб міста у перевезенні вантажів існуючий дерев’яний міст (1858 р.) вже не задовольняв. Як наслідок, розпочинається будівництво нового металевого мосту у 1906-1910 рр.

Технічний проект виготовлений у конструкторському бюро фабрики машин Е. Заліневського в Кракові 1900 року. Вантажопідйомність мосту передбачала навантаження 1 т на вісь (автомобільну), що свідчило про передбачення проектантами переходу з гужових на автомобільні перевезення.

На той час це був великий міст, що мав стратегічне значення на випадок війни. Під час Першої світової війни 85% будівель у місті були зруйновані, в тому числі підірвано і міст. 1921 року його відновили. Будівельно-ремонтними роботами керував відділ окружної дирекції Станиславівського воєводства. Внаслідок інтенсивної експлуатації міст знову потребував ремонту, який відбувся 1933-1938 роках. Керував роботами інженер Й. Відтак, керівник повітового закладу дорожнього управління праці у Станиславові.

Було замінено проїзну частину моста площею 1000 квадратних метрів, одну пішохідну доріжку площею 255 квадратних метрів.

У роки Другої світової війни міст двічі руйнували і відновлювали. Радянські війська при відступі підірвали його (1941). Німецька влада, яка прийшла на зміну радянській, зайнялася ремонтом. При відступі німецьких військ міст підірвали (1944).

Останній капітальний ремонт відбувся 1953 року. У 70-х роках на настил проїзної частини вклали асфальтне покриття. Із відкриттям нового залізобетонного моста 1984 року цей пам’ятник інженерної думки набуває статусу пішохідного.

Із 2007 року рішенням міської ради закрили пішохідні проходи. 2014 року розпочалася повномасштабна заміна всього покриття моста. Було настелено дерев’яне полотно, здійснено заміну металевого підтримуючого швелера. Зверху нанесено асфальтне покриття.

На даний час міст є окрасою та гордістю міста, що активно формує архітектурну композицію його забудови.

Конструктивна система мосту – металева, з’єднання здійснені за допомогою заклепок (без жодного зварювального шва). Опорами виступають спеціальні конструкції – монументальні пілони на кам’яному фундаменті. Відстань між пілонами різна: 55 м, 63 м, 70 м, 55 м. Незважаючи на давній термін експлуатації та коливання рівня води, вони досі перебувають у доброму стані. На південній береговій опорі з західного боку зроблені відмітки рівня води.

Міст – багатопрогоновий з балочними конструкціями. Використані типи головних ферм – з паралельними поясами і трикутні (з трикутними гратами). Проїзна частина відносно несучих конструкцій розміщена з проїздом унизу. Загальна ширина моста – 8,6 м, довжина – 312 м. Ширина проїзної частини моста – 5,4 м, ширина пішохідної доріжки – 1,1 м. Відстань від основи проїзної частини до рівня меженних вод (найнижчого рівня води) – 10,8 м.

Настил проїзної частини – дерев’яний (дошки викладені на ребро). Зверху нанесене асфальтне покриття.

Пам’ятник Данилові Галицькому, 1998 р.

Данило Романович (1201–1264), непересічна постать в українській історії. Народжений у Галичі на початку ХІІІ ст., майбутній король з юних років боровся за утвердження в місті над Дністром та об’єднання Галицької, Волинської та Київської земель. У 1253 р. Данило Романович був коронований папським легатом на короля Русі, після чого підвладні йому землі звільнились від контролю монголів, а сама держава старшого Романовича стала іменуватись королівством Русь. Помер король Данило 1264 р., як незалежний володар у новозбудованій столиці своєї держави в м. Холмі.

Пам’ятник розташований на центральній площі Галича, яка має трикутну форму. Орієнтований по осі схід-захід.

Скульптурна композиція добре сприймається та проглядається з усіх сторін, оскільки знаходиться на перетині візуальних осей з основних підходів: зі сходу (вул. Коновальця), з півдня (вул. Я. Осьмомисла), з півночі (вул. Караїмської) та пішохідного мосту (1910 р.). Пам’ятник добре вписується у панораму майдану Різдва і є однією з домінант його забудови.

Архітектурно-просторова композиція пам’ятника складається з гранітного постаменту загальною висотою 3,05 м, на якому встановлена бронзова статуя вершника висотою 4,2 м. Загальна висота пам’ятника – 7,25м.

Пластично-естетичне рішення даної композиції базується на внутрішньому розкритті образу князя Данила, – велична фігура на коні з відведеною назад правою рукою з мечем. Така композиція, найбільш відповідає образу історичної постаті князя Данила як державного діяча, воїна, визначного політика і дипломата.

Вся композиція – чітка, лаконічна, проглядається з усіх сторін, а головне відображає князя-переможця, який у 1238 році, здолавши боярську опозицію, в’їхав у Галич та об’єднав знову галицькі та волинські землі.

Архітектор О. Чамара. Скульптури В. Подольський, О. Пилєв.

Костел кармелітів з монастирським комплексом, 18 ст.

Історія костелу тісно пов’язана з галицьким каштеляном, подільським воєводою і великим коронним гетьманом Мартином Казановським – власником Більшівців з 1617 р. Він, власне, і став фундатором дерев’яного костелу та монастиря в 1625 році. За порадою кармеліта Зигмунда Гданського М. Казановський запросив у 1632 р. кармелітів.

Під час національно-визвольної війни 1655 р. костел та будівлі монастиря зазнали значних руйнувань. Костел прийшов у запустіння. Фундатором відбудови нової святині став державний діяч Гонфорд. Проте, його коштів було замало. І тільки 1717 року полковник Ян Галецький розпочав будівництво мурованого костелу. Після його смерті в 1720 р. справу продовжила його вдова Тереза з Кашніцьких, але внаслідок її від’їзду з Більшівців монастир протягом п’ятдесяти років занепадав.

Пізніше полковник Я. Галецький сприяв відбудові костелу, надавши грошову допомогу. Князі Яблонські, яким належала більша частина земель Галичини, в т.ч. і Більшівці, фінансували будівництво та декорування храму, про що свідчили портретні зображення представників цього роду на стіні однієї з каплиць.

У роки Першої світової війни через Більшівці проходила лінія фронту. У результаті воєнних дій містечко було повністю зруйновано, проте костел та будівлі монастиря теж потерпіли після пристосувань для оборони. Під стінами монастиря проводились земляні роботи, які з часом викликали руйнацію всієї споруди. У костелі було спалено дах, пошкоджено внутрішній інтер’єр, частково знищено головний фасад та глибокі підземелля, розбито і понищено гробниці та саркофаги XVII-XVIII ст. Зруйновано також головний вівтар, чаші та кілька цінних ікон роботи Чеховіча. Врятовано тільки чудотворний образ Матері Божої з головного вівтаря.

Протягом 1930-1934 рр. велася внутрішня та частково зовнішня реставрація костелу. Після Другої Світової війни радянська влада припинила діяльність конвенту. У 1949 році у недіючому костелі був влаштований свинарник для забезпечення гарнізону НКВС продуктами харчування. У 1955 році костел перетворили на зерносховище, пізніше там був пункт приймання посуду. У тих же роках розібрали корпуси келій монастиря, крім західного. Тоді ж знищили скульптурний декор, частково фрескові розписи у інтер’єрі.

У 70-х роках ХХ ст. Львівською КАРМ інституту «Укрпроектреставрація» розроблено проект ремонту, реставрації та пристосування костелу під будинок піонерів, який не був реалізований.

Без сумніву, костел Благовіщення в Більшівцях – це одна з найкрасивіших пам’яток сакрального мистецтва Галичини ХVІІІ ст., що збереглася донині. На основі науково-проектної документації, яку розробили спеціалісти Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» 2002 року, розпочато реставрацію костелу і монастирського комплексу при ньому.

Церква Святого Дмитра.

З ініціативи пароха о. Корнелія Левицького (1787-1864) на пожертви місцевих жителів у лівобережній частині м. Галича була зведена мурована каплиця. Про дату спорудження повідомляє напис на пам’ятному камені, що міститься у храмі ліворуч від входу.

У первісному вигляді каплиця існувала до Першої світової війни, під час якої була частково зруйнована, а згодом відновлена у 1920-х рр. Під час німецької окупації 1941-1944 рр. із дзвіниці зняли церковні дзвони, їхня подальша доля невідома. У 1960-х рр. за рішенням місцевої влади храм закрили, а весь церковний інвентар вивезли на склад у м. Станіслав. Образ Св. Дмитрія вдалося врятувати, він тимчасово зберігався у Церкві Різдва Христового у м. Галичі. Будівля протягом наступних тридцяти років стояла відчиненою без догляду, що негативно позначилося на її стані.

У 1989 р. було проведено капітальний ремонт: відремонтовано дах, отиньковано фасади і внутрішні стіни, відреставровано окремі деталі інтер’єру. Над пілястрами за іконостасом частково поновлено розписи із зображеннями святих Петра та Павла. Фрески «Богоматір з Ісусом», «Св. Миколай», «Св. Дмитро» та «Причастіє Святого Онуфрія», які були раніше знищені, вдалося замінити майстерно виконаними сучасними розписами. Фрески, ймовірно, були написані у рік побудови храму, оскільки на одній із них під верхнім шаром фарби виявлено дату «1831». Зараз у храмі зберігається оригінал і копія ікони Св. Дмитрія.

Фундамент собору Успіння Пресвятої Богородиці, 1157 р.

Галицький кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці побудований бл. 1157 р. Уперше згаданий у літописі 1187 р., як місце поховання галицького князя Ярослава Володимирковича (бл. 1130-1187 рр.), прозваного у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом. На початку ХІІІ ст. Успенський собор неодноразово згадується руськими літописами та польськими хроніками, як місце інтронізації галицьких правителів, найбільша святиня та остання оборонна твердиня Галича. Після 1254 р. повідомлення про собор, як і про Галич загалом зникають зі сторінок літописів.

У XIV ст. галицька катедра після утворення митрополії набула нового статусу й проіснувала до початку XVІ ст., після чого була розібрана та перебудована на меншу за розмірами церкву.

Локалізація фундаменту літописного собору від середини ХІХ ст. привертала увагу археологів. Власне, віднайдення катедри було ключовим моментом у вирішенні проблеми місцезнаходження княжого дитинця Галича. В 1936-1937 рр. Ярослав Пастернак за підтримки митрополита Андрея Шептицького (1900-1944 рр.) виявив фундамент собору, які за розмірами 32,5 на 37,5 м. поступалися тільки Софії Київській та Десятинній церкві. Окрім, фундаментів археолог віднайшов чоловіче (віком 50-60 р.) і жіноче (віком 20 р.) поховання у кам’яному саркофазі, яке ідентифікував із тлінними останками Ярослава Осмомисла та його невідомої з джерел доньки.

У 70-х роках ХХ ст. відбулась часткова музеєфікація і ознакування фундаменту храму. Повторні масштабні дослідження Успенського собору здійснювалися на рубежі ХХ–ХХІ ст. під керівництвом Юрія Лукомського. Результати нових студій дали можливість визначити початковий етап будівництва, який розпочався ще за князя Володимирка Володаревича (1104-1153 рр.), а також підготували суттєву наукову базу для повної музеєфікації пам’ятки.

Каплиця Святого Василія, 1500 р.

У південно-західній частині фундаментів Успенського собору була зведена у ХV ст. каплиця Святого Василія. Крилошани збудували її з блоків давньоруського Успенського собору. Каплиця має цінні архітектурні деталі – нішу – вівтар та оригінальне кругле віконце (люнет), яке збереглося з малої апсиди літописного Успенського собору.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці, 1586 р.

Сучасний Храм Успіння Пресвятої Богородиці в с. Крилос, побудований у першій третині XVI ст. із будівельних матеріалів давнішого Успенського собору. Фундатором церкви виступив боярин Марко Шумлянський (1450-1535 рр.), надгробна плита якого зберігається у притворі храму. Упродовж XVI-XVII ст. Успенська церква була осідком галицько-львівських єпископів. Владика Гедеон Балабан (1565-1607 рр.), зокрема, здійснив фортифікацію єпископського двору, а 1606 р. організував тут друкарню.

1676 р. крилоський храм зруйнували османські війська, а 1702 р. його відновив єпископ Йосиф Шумлянський (1667-1708 рр.) – нащадок першого мецената святині. Чергова реконструкція святині відбулась упродовж 1815-1824 рр. У часи Першої світової війни, а саме 1915 р. стіни і дах церкви зазнали суттєвих пошкоджень. Цікаво, що під час обстрілу дивом врятувалась чудотворна ікона Крилоської Матері Божої, що зберігається у вівтарі храму. Реліквію за переказами подарував ще Ярослав Осмомисл для Успенського собору, а документальні свідчення фіксують чудодійність ікони від 1707 р.

Післявоєнна відбудова церкви розпочалася 1928 р. і тривала до початку 60-х років ХХ ст. Не зважаючи на складні історичні перипетії, Успенський храм залишався діючим. 1961 р. радянська влада ліквідувала крилоську парафію, а приміщення церкви передала Музею історії Галича і до 1989 р. святиня використовувалась, як експозиція. З відродженням УГКЦ храм Успіння Пресвятої Богородиці було повернуто релігійній громаді й відновлено її кафедральний статус.

Княжа криниця, 12–13 ст.

На північно-західному схилі Крилоської гори, за кількасот метрів від фундаменту Успенського Собору знаходяться оповита легендами і переказами Княжа криниця. Вода у ній цілюща, бо, за переказами, давала силу і наснагу давньоруським воїнам, робила їх невразливими до ворожих стріл і мечів та надавала впевненості у перемозі. Біля криниці упорядковані зручні підходи для відвідувачів, облаштовано оглядовий майданчик. Крилоська гора завжди була освячена Божою Благодаттю. Ще в княжі часи сюди йшли прочани, щоб помолитися в крилоських святинях і заодно оздоровитися цілющою водою з Княжої криниці та Францискових джерел, які б’ють в урочищі Штепанівка, неподалік того місця, де колись стояв монастир Святого Степана. Народні перекази донесли до нас легенду про те, як в часи татарської навали вода з цього джерела оздоровила хлопця Франциска, що був сліпим.

Митрополичі палати, поч. 19 ст.

Музей історії Галича міститься у Митрополичих палатах пам’ятці архітектури початку ХІХ ст., яка свого часу була літньою резиденцією митрополита Андрея Шептицького. Музей було відкрито у 1960 р. як філію Івано-Франківського краєзнавчого музею. Після утворення у 1994 р. Національного заповідника «Давній Галич» музей став структурним підрозділом Заповідника. На першому поверсі Митрополичих палат представлена історико-культурна спадщина давнього міста, археологічні та архітектурні знахідки минулого, які засвідчують, що княжий Галич був потужним політико-адміністративним та релігійним центром Галицького князівства та Галицько-Волинської держави / Королівства Русі. Чільне місце в експозиції музею посідає давньоруська зброя: бойові сокири, наконечники стріл, списів, мечі, остроги. Тут можна побачити унікальні залишки священного каміння з Успенського собору – своєрідний лапідарній оригінальної різьби по каменю. У 2008 році на другому поверсі Митрополичих палат було відкрито експозицію історії церкви в Галичині. Тут виставлені для огляду речі, зібрані з парафій Галицького району, Івано-Франківської області, приватних колекцій (старовинні ікони, стародруки, священичі ризи тощо). Цінним експонатом є Євангеліє Львівського Старопігіївського братства 1670 року. Цей духовний артефакт – у доброму стані, збереглися всі сторінки, а також чеканка на обкладинці. Гордістю експозиції є книги з бібліотеки Андрія Шептицького, написані на латинській мові, подекуди готичним шрифтом, стародруки датуються ХVІІ-ХІХ ст. Безумовно, найціннішим артефактом є архієрейський жезл Андрея Шептицького, яким він користувався, ще будучи Станіславівським єпископом (1899-1900 рр.). Свого часу жезл перебував на зберіганні у владик Павла Василика та Софрона Мудрого. Останній у 2008 році передав його до музею.

Кожен народ має свої архітектурні святині, що є символом героїчного минулого. Такою святинею для українців є Успенський собор, збудований 1157 р. наймогутнішим галицьким князем Ярославом Осмомислом. Фундаменти цього літописного храму (32,5х37,5 м) у 1936 р. віднайшов славетний археолог Ярослав Пастернак. Катедра Ярослава Осмомисла за своїми розмірами лише на півтора метри виявилась меншою від Софії Київської. А за своїм багатством та оздобою Успенський собор не поступався жодній найвизначнішій святині того часу.

У другій половині ХVІ ст. з блоків літописного Успенського собору була збудована Успенська церква. На білокам’яних блоках – квадрах, з яких змуровано стіни церкви, є численні графіті. Більшість з них стосується ХІІ-ХІІІ ст. Чудовою окрасою церкви є іконостас, який виконав визначний майстер українського живопису початку ХХ ст. Антон Манастирський, а також Галицька Чудотворна ікона Матері Божої. Оригінальною пам’яткою давньогалицької кам’яної пластики ХІІ ст. є вирізьблене у північній стіні притвору церкви зображення міфічної істоти – крилатого змія – дракона (галиці). Велику мистецьку цінність становить західний портал, франкований двома пілястрами та завершений фронтоном, тимпан якого оздоблений бароковою композицією «Успіння Богородиці».

З південної сторони дитинець на Крилоській горі захищали могутня система оборонних укріплень, які частково збереглися і донині. Вали насипали на дерев’яні конструкції так, що зовнішній бік валу і внутрішній рову творили похилу площину. На валах розміщували оборонну стіну, а у найнебезпечніших місцях – вежі. Вал, з висотою схилу 25, рів та стіна утворювали неприступну фортецю.

Пам’ятний знак «Меч і Рало» споруджений 1986 року на тому місці, де у княжі часи пролягала перша лінія оборонних укріплень, в урочищі Прокаліїв сад. Барельєф є символом єднання давньоруських міст у складі Галицько-Волинської держави / Королівства Русі, назви яких викарбовані на величезному мечі. Меч, встромлений у землю, символізує припинення міжусобиць, а рало увіковічнює мирну працю хліборобів.

Поруч з пам’ятним знаком «Меч і Рало» з давніх часів до середини ХVІІІ ст. існував храм Пророка Іллі. На сьогодні збереглися музеєфіковані фундаменти храму. Цікаво, що у церкві Пророка Іллі побував автор Першої Української Конституції, гетьман Пилип Орлик, про що залишив запис у своєму щоденнику під 1721 роком.

Галичина могила, 10 ст.

В урочищі Качків, на південно-західній околиці Крилоського городища знаходиться літописний курган – Галичина могила (пам’ятка археології Х ст.). Славетний історик України М. Грушевський вважав, що цей курган, можливо був насипаний на честь засновника міста Галича. У 2014 р. об’єкт відреставровано та облаштовано експозицію норманського поховання у човні.

Церква Святого Пантелеймона, 1194 та Дзвіниця церкви Св. Пантелеймона, 1611

Церква Святого Пантелеймона – єдина уціліла сакральна споруда середньовічного Галича. Час її побудови більшість дослідників датують кінцем ХІІ ст. Беззаперечним підтвердженням цієї тези є графіті на стінах храму, які вказують 1194/1197 р. Ймовірним фундатором церкви вважається галицько-володимирський князь Роман Мстиславович (бл. 1152-1205 рр.), що впродовж 1188, 1199-1205 рр. княжив у Галичі. Очевидно, храм Роман Мстиславович спорудив на честь християнського імені свого діда великого київського князя Ізяслава-Пантелеймона Мстиславовича (бл. 1097-1154 рр.).

Поруч із церквою знаходилася резиденція князя, де цілком ймовірно могли народитися його сини – Данило (1201-1264 рр.) та Василько (1203-1269 рр.) Романовичі. Існують припущення, що після трагічної смерті князя Романа 19 червня 1205 р. під Завихостом (Польща), тіло князя могли поховати саме в церкві Святого Пантелеймона.

Особливістю сакральної споруди є поєднання візантійської (східної) і романської (західної) архітектури. Зокрема, храм закладено за хрестовокупольним планом на основі правильного візантійського квадрата 17х17 м. з трьохапсидним виступом біля 2 м., проте зовнішнє декоративне оформлення виконане в західноєвропейських традиціях, насамперед центральний портал та пілястри на апсидах.

На стінах церкви Святого Пантелеймона виявленні численні графіті ХІІ-ХІХ ст. виконані церковнослов’янською, латиною, вірменською та польською мовами. Серед таких варто виділити середньовічні актові документи, які згадують галицьких князів Мстислава Мстиславовича (бл. 1180-1228 рр.) і Данила Романовича, а також вочевидь угорського принца та галицького князя – Андрія (1210-1234 рр.).

Окрім документів, стіни храму зберігають низку релігійних написів (прохання за здоров’я, пом’янники за померлих) та зображень, зокрема кілька різновидів хрестів, втім Єрусалимський та Розквітлий хрест. Таку значну кількість різновидів хрестів, насамперед Єрусалимського, зображених на стінах храму можна пояснити тимчасовим перебуванням у цій церкві реліквії династії Романовичів – частинки Животворящого Хреста Господа нашого Ісуса Христа. Ця святиня могла потрапити до Галича разом з другою дружиною князя Романа Мстиславовича – представницею візантійської імператорської родини Ангелів, на жаль невідомої за іменем.

Втрата Галичем столичного статусу в середині ХІІІ ст. і включення Галицької землі до складу Польського королівства після 1349 р. суттєво позначилися на історичній долі храму Святого Пантелеймона. Бл. 1367 р. Пантелеймонівська церква була пересвячена на костел Святого Станіслава. Такий факт підтверджує польський хроніст Ян Длугош (1415–1480 рр.), розповідаючи під 1375 р., що для потреб утвореного Галицького архиєпископства латинського обряду в Галичі було забрано церкву руського (грецького) обряду, цілком ймовірно – храм Святого Пантелеймона, де до 1412 р. могла розташовуватися також резиденція католицьких владик Галича. Актові документи нотують функціонування галицького костелу Святого Станіслава в 1493, 1532 та 1552 рр. У 1596 р. польський король Сигізмунд ІІІ Ваза (1566-1632) передав костел міноритам із галицького монастиря Святого Хреста Ордену Братів Менших.

Францисканські ченці облаштували тут кляштор з обороною дзвіницею під титулом Святого Станіслава. Між 1610-1611 рр. завершилася реставраційна перебудова костелу виконана у бароковому стилі, приблизно тоді ж була збудована в’їзна вежа-дзвіниця оснащена бійницями. Приміщення монастиря були одноповерховими не з’єднаними з храмом розташованими з південної сторони. Впродовж XVII-XІХ ст. конвент Святого Станіслава щедрими пожертвами обдаровували представники галицької знаті латинського обряду, з часом біля костелу утворився однойменний присілок, а під час Першої світової війни, 1917 р. унаслідок артобстрілу значну частину костелу і приміщення монастиря було знищено. Реставраційні роботи проведені на початку 20-х років ХХ ст. повернули життя в обитель, де до 1945 р. перебували францисканці. Після приходу радянської влади храм використовувався, як склад церковних речей.

Із проголошенням незалежності України святині було повернуто її давній титул Святого Пантелеймона, утворено парафію УГКЦ та розпочато реставраційні роботи. До святкування 1100-річчя першої письмової згадки про Галич 1998 р. храм Святого Пантелеймона постав у вигляді реконструкції ХІІ-ХІІІ ст. за проектом Івана Могитича.

Музей етнографії Національного заповідника «Давній Галич»

Музей етнографії Національного заповідника «Давній Галич» знайомить відвідувачів з унікальною архітектурою і побутом жителів Прикарпаття кінця XVIIІ – початку XX ст. В музеї зібрані автентичні предмети господарювання, меблі, посуд, традиційне вбрання, ткацькі вироби, ікони. Всі ці речі дбайливо збережені, доглянуті працівниками музею та представлені в експозиційному ансамблі закладу.

Давні хати, що репрезентують самобутню побутову та культурну історію українського народу і водночас засвідчують його нерозривні зв’язки з традиціями будівельної культури багатьох європейських народів, утворюють на території 6,8 га «мікросело» чотирьох етнографічних районів Прикарпаття: Покуття, Гуцульщини, Бойківщини та Опілля.

Кожна з цих зон уміло розпланована в мікрорельєфі місцевості з малими архітектурними формами, цікавими та багатими інтерʼєрами, що подаються у вигляді садиб – житлово-виробничих ансамблів сільської забудови минулих часів, а також як типові зразки житлових, господарських та виробничих споруд.

Регіон Покуття відображений традиційною покутською садибою (перевезена з села Торговиця Городенківської ОТГ), до якої входять хата, криниця-журавель, кошниця, огорожа. У покутській хаті представлена цікава колекція керамічного та фаянсового посуду.

Крім того, на території презентованого регіону знаходиться олійня ХІХ ст. з с. Олеша (Олешанська ОТГ). Вона знайомить відвідувачів з процесом виготовлення олії.

Гуцульщина в музеї представлена двома ґраждами із с. Устеріки Верховинського району кін. ХІХ ст., а також типовою гуцульською хатою 40-х р. XX ст., яку перевезли з смт Ворохти Надвірнянського району. Однією з цікавинок музею є гуцульська хата-ґражда – класичний зразок народного будівництва українських горян. Це замкнутий, але відкритий усередині двір, що містить хату з двох кімнат, розділених просторими сіньми – «хоромами». З боку прилягає комора – «кліть». Позаду, під спільним із хатою дахом – притули для овець. Садиба дає можливість виявити низку традиційних прийомів зведення житла на Гуцульщині.

Бойківщину демонструє традиційна хата 1878 р. (про це свідчить дата на сволоку), із с. Поляниці, Болехівської міської громади. Це трикамерна курна хата. В одній із кімнат оформлено експозицію однокласної школи-«дяківки», де школярі мають можливість посидіти на лаві, написати вуглем букви на дошці та порівняти умови навчання з сучасними. Тут також знаходяться численні збірки народних тканин, вишивок та одягу.

Опілля представлене хатою ткача середини ХІХ ст. та господарською спорудою – стодолою кін. ХІХ ст., перевезеними із с. Вікторів, Галицької ОТГ. Це хата заможного селянина. В ній знаходиться колекція вишивки із сіл колишнього Pогатинського та Галицького районів: жіночі та чоловічі сорочки, обруси, простирадла, пішви, а також народний одяг – чоловічий і жіночий, повсякденний і святковий. У господарській споруді – стодолі виставлені засоби транспорту та різні знаряддя праці.

У цьому регіоні також знаходиться дерев’яна церква хатнього типу поч. ХХ ст. із с. Поплавники та виробнича споруда – кузня кін. ХІХ ст. з с.Тенетники Галицького району.

Музей етнографії пропонує своїм відвідувачам професійні фахові екскурсії, корпоративні екскурсії з майстер-класами, шкільні екскурсії-квести – цікаві та енергійні змагання. Також на території музею завжди присутні атмосферні фотозони, відповідно до сезону, та постійно діють колоритні тематичні виставки.

З цікавих подій, що відбуваються в музеї, – це «Хатинка святого Миколая», Андріївські вечорниці, «Коляда в музеї», «Маланка в музеї», «Великодні фестини» та багато інших традиційних свят.

В музеї відвідувачі можуть не тільки пізнавально провести час, але й відпочити в рекреаційній зоні, що знаходиться в лісі, на берегах мальовничого озера.

Музей караїмської історії та культури

Музей караїмської історії та культури є філією Національного заповідника «Давній Галич». Висвітлює релігійний культ, історію галицьких караїмів, традиції, побут. Основні напрямки роботи – виявлення, дослідження, збереження, популяризація культурної спадщини караїмської громади Галича.

Урочисто відкритий 4 листопада 2004 р. Розміщений в караїмському житловому будинку кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Тут проживала родина Абрагамовичів: Новах та Сабіна з доньками Нусею, Амалією, Яніною. Новах Абрагамович (1887-1948) – наймолодший брат відомого караїмського поета Захарія Ісаака Абрагамовича (1878-1903). Експозиція Музею представлена в трьох залах. У першому залі акцентується увага на культових речах з кенаси: пергаментному сувої Тори (ХVIII ст.), хатасах (ХVIII ст.), молитовних книгах (XVI ст.), менорах, парохеті, гехалі, пам’ятній книзі з кенаси (1926 р.), рукописних і друкованих календарях (кін. ХІХ ст.). Другий зал – історії галицької караїмської громади: експонуються архівні матеріали, родинні фотографії, речі домашнього вжитку. Третій зал – побуту, частково ілюструє приготування до свята Песах.

Караїми – невеликий тюркомовний народ, представники якого сповідують караїмізм. Це релігійне вчення, яке базується на Старому Заповіті – визнає Тору і пророчі книги божественними і такими, що не підлягають змінам. Сформувалось у VIII ст. на теренах Месопотамії. Основоположником є Анан бен Давид. У VIII-Х ст. караїмізм поширюється у Персії, Сирії, Палестині, Північній Африці, Іспанії, Візантії, Хазарському каганаті. В ХІ ст., після занепаду Хазарського каганату, караїми Криму проживали в поселенні Кирк-Йер поблизу Бахчисараю. За однією з версій, у 1246 р. 80 караїмських родин емігрували з Криму до Галича на запрошення князя Данила Романовича. Оселились караїми у Галичі поблизу Ринкової площі по правому березі р. Дністер. Вперше галицькі караїми згадуються в 1578 р. в грамоті польського короля Стефана Баторія (1533-1586), в якій він гарантував їм збереження давніх прав та звичаїв, тобто надавалося право вільної торгівлі нарівні з іншими мешканцями міста. Ці привілеї були підтверджені у 1590 р. Сигізмунтом ІІІ, у 1666 р. – Яном Казимиром. Австро-угорський уряд зменшив податки, якими обкладалися караїми і прирівняв їх у правах з християнами, військову службу проходили в санітарних загонах. Караїми були досить впливовими у міському середовищі галичан. Історію Галицької караїмської громади детально почали фіксувати на поч. ХVIII ст. Загалом у Галичі проживало близько двох-трьох сотень караїмів. В центрі вулиці Караїмської була зведена кенаса – будинок зборів, молитовний дім караїмів. Поряд знаходився Народний дім (1934 р.), у якому була бібліотека, діяло товариство караїмської молоді «Відродження» (очолював Ібрагім Самуїлович), товариство караїмських жінок (керувала Сабіна Новахович). На поч. ХХ ст. в м. Галичі проживало 167 караїмів, на сьогодні – один Шимон Морткович. Задля цілковитого збереження галицьких караїмів, їх культури й історії створено музей. Адже галицька караїмська громада дала багато достойних пастирів і газанів караїмському народу. Безсмертні творіння її вчених мужів складають славу і гордість караїмської нації.

Рогатинський історико-краєзнавчий музей «Опілля»

Експозиція музею в історико-хронологічній послідовності висвітлює минуле Рогатинщини.

У першому експозиційному залі представлено найдавнішу історію краю, починаючи від часу палеоліту до розвинутого середньовіччя, розпочинаючи від первісних знарядь праці та їхніх реконструкцій. Відвідувачі можуть оглянути фрагменти кераміки Липицької культури, колекцію фібул, хрестів, перснів та пряжок часів раннього залізного віку та Київської Русі. Зала завершується інформацією про первісне розташування Рогатина та графічними гіпотетичними реконструкціями втрачених оборонних споруд.

Наступна зала розпочинається з опису Рогатина як древнього міста.

У світі Рогатин відомий своєю легендарною уродженкою – Роксоланою. Саме цій постаті та висвітленню її діяльності присвячена наступна частина залу, де експонується реконструктивне відтворення жіночого турецького традиційного одягу, який привезено з Республіки Туреччина та зібрано портретні зображення Гюррем.

У цьому ж залі представлені колекція куль 17-18 ст., монет часу Речі Посполитої та акче Сулеймана Пишного. Завершується експозиційний зал інформацією про сакральні споруди 16-18 ст., які повністю або частково збереглись.

Матеріали третього експозиційного залу представляють традиційний опільський одяг, вишивку (рушники, підзорники, пошивки і т. п.) та предмети побуту, які характерні для Рогатинського Опілля.

Четвертий експозиційний зал розкриває історію Рогатинщини в час першої половини ХХ ст. та поділений на декілька основних тем. Відвідувачі можуть ознайомитись з фотоматеріалами та документами з історії товариства «Просвіта», «Союзу Українок», «Сільського Господаря», товариства «Відродження», «Пласту». Окрема вітрина присвячена діяльності Рогатинської гімназії імені Володимира Великого.

Перша світова війна на теренах Рогатинщини відома цілою плеядою активних учасників стрілецького руху. Цінним експонатом є фотоальбом викладача Рогатинської гімназії імені Володимира Великого, організатора та керівника Пласту, члена товариства «Відродження» Івана Верб`яного (1920-1930-ті рр.)

Завдяки співпраці науковців музею «Опілля» з Науковим Товариством Шевченка в Америці, для експонування у музеї з Нью-Йорка були передані копії світлин з фонду «Рогатинщина», які висвітлюють діяльність громадських товариств на наших теренах у міжвоєнний період, а також матеріали з фонду Степана Ріпецького – останні роботи в еміграції Миколи Угрина-Безгрішного.

Наступний тематичний блок (Друга світова війна) представлений оригінальною офіційною документацією Української Повітової Управи в Рогатині. Окрему увагу варто звернути на частину експозиції, присвячену підпільній збройній боротьбі місцевого населення та перебування на території Рогатинщини у різний період очільників повстанського руху (Василя Івахіва, Романа Шухевича, Дмитра Карпенка, Олексія Демського та ін.)

У п`ятому експозиційному залі експонуються:

Приватна колекція поштівок (Рогатин у першій половині ХХ ст.) та діловодних документів, передана в дар музею «Опілля» від Петра Левицького (Piotr Lewicki, Kraków, Pl).
Колекція рисунків та особистих документів архітектора Романа Грицая (передана в дар музею від Михайла Васильовича Воробця).
Документи з османських архівів про перебування 15-го корпусу турецької армії на території Рогатинщини в роки Першої світової війни (1916-1917 рр.), які подаровані музею Посольством Республіки Туреччина в Україні.
Реконструктивне відтворення форми офіцера турецької армії зазначеного періоду.

Завершується зал коротким оглядом історії єврейської громади на теренах Рогатинщини (представлено єврейські предмети побуту, релігійні атрибути та 2-хв фільм з життя цієї громади в Рогатині у 1932 році).

У виставковому залі музею регулярно проводяться мистецькі та тематичні виставки.

При музеї також працює «Опільська гончарня». В гончарні відвідувачі музею мають можливість спробувати свої сили в давньому і трохи призабутому ремеслі.

Церква Зішестя Святого Духа, ЮНЕСКО

Найстаріша збережена в Україні дерев’яна церква, пам’ятка народної архітектури та монументального мистецтва національного значення. Церква Святого Духа в Рогатині побудована, імовірно, в 1-й половині XVII століття, хоча й дотепер офіційно датується 1598 роком — ця дата була віднайдена в інтер’єрі церкви на північній стіні центрального зрубу (нави) і прочитана парохом церкви о. Іполитом Дзеровичем наприкінці XIX століття. При церкві діяло одне з перших в Україні церковних братств, коштами якого створено унікальний ренесансно-бароковий іконостас, що датується 1650 роком та є одним з трьох найстаріших, збережених до нашого часу, іконостасів України. У XIX столітті до бабинця прибудовано дзвіницю.