Музей етнографії та народного мистецтва повіту Марамуреш та Музей села, Бая-Маре

Музей етнографії та народного мистецтва повіту Бая-Маре є громадською культурною установою, що підпорядковується раді повіту Марамуреш. Музей знаходиться на Пагорбі квітів, у мальовничому районі міста, неподалік історичного центру. Заклад складається з двох локацій: Сільського музею та Павільйонної секції, розташованої у будівлі колишнього Літнього театру міста.

Перед будівлею Павільйонної секції знаходиться скульптурний ансамбль відомого скульптора Віди Гези, що складається з 12 колон, що зображують фігури з Марамуреша і маски з місцевої міфології, що нагадують про різанину, скоєну 14 жовтня 1944 року відступаючими військами Хорті.

Молодіжне поле пропонує широку зелену зону, розташовану в безпосередній близькості від муніципального парку Королева Марія, місця відпочинку для тих, хто любить довгі та розслаблюючі прогулянки.

Коротка історія. У 1899 році в Бая-Маре було засновано Асоціацію музеїв Бая-Маре, утворену міською інтелігенцією, члени якої пожертвували предмети, що склали перші колекції музею Бая-Маре. Друга світова війна перервала роботу музею, який було відновлено у 1950 році, але тоді особливий акцент був зроблений на відділ історії. Лише в 1964 році було затверджено секцію етнографії та народної творчості.

Значне збільшення колекцій відділу етнографії, а також особлива цінність творів, визнана великими фахівцями у цій галузі: Танкредом Бенецуану, Борисом Здерчуком, Сільвією Здерчук, Миколою Унгуряну, Корнелом Іріміє, Джорджетою Стойкою, наклали організація етнографічного музею з екс-павільйоном. З цією метою була отримана будівля Літнього театру, яка тоді перебувала в глибокій деградації, згодом була піддана капітальному ремонту та переобладнанню для розміщення як експозиції, так і складів кафедри. Не відмовилися і від ідеї зберегти простір для вистав: сцену та амфітеатр, що вміщує близько 800 місць.

1 липня 1978 року відкрилася перша виставка основного павільйону відділу етнографії та народної творчості. Ця виставка зберігалася до 2007 року, коли було відкрито нову основну виставку: Дерево в традиційних громадах від колиски до могили.

15 серпня 1985 року після тривалих зусиль фахівців галузі та місцевої влади урочисто було відкрито секцію під відкритим небом – Сільський музей. Пам’ятки народної архітектури представляють чотири етнографічні райони повіту: Історичний Марамуреш, Чіоар, Лепуш і Кодру.

Музей також намагався представити типи господарства за основним заняттям мешканців району походження господарства. Так, у нас є фермерські господарства з Країни Лепушулуй, господарства виноградарів із підзони Бая-Маре, плодівники з Країни Марамурешулуй тощо. Не залишилися поза увагою і технічні споруди, такі як водяні колеса, труби, вири та водяні млини.

Музей розвивався навколо дерев’яної церкви, що походить з села Чечіш (ком. Думбревіца), місцевості, що належала володінню Бая-Маре (пор. документальні свідчення 1566 року). Церква знаходиться на цьому місці (вул. Деалул Флорілор – Бая-Маре) з 1939 року і датується 1630 роком.

Повітовий художній музей «Художній центр Бая-Маре»

Повітовий художній музей “Мистецький центр Бая-Маре” – це культурна установа, розташована в старому центрі міста Бая-Маре, за адресою вул. 1 Травня, 8. Будівля, в якій працює музей, була побудована в 1748 році і є історичною пам’яткою національного значення. Хоча ззовні вона може здатися досить невиразною з архітектурної точки зору, всередині відвідувачі будуть приємно здивовані склепінчастими стелями в кімнатах першого поверху, орнаментом в стилі модерн на стелях високих кімнат нагорі, а також печами в стилі рококо. Будівля, в якій зараз розміщуються експозиції музею, також примітна своєю історією. Підвал і перший поверх будівлі були побудовані за часів Габсбурзької імперії як склад солі та штаб-квартира Управління солеварні. Приблизно через 100 років його відремонтували і перетворили на банківську контору, а з початку 1900-х років він став приватним будинком адвоката доктора Теофіла Драгоша. Будучи важливою особистістю в громаді з політичної та соціальної точки зору (окрім того, що Теофіл Драгош був адвокатом, він також був президентом Націонал-ліберальної партії Сату-Маре, префектом, депутатом, президентом кредитно-ощадного інституту “Аврора” в Бая-Маре та президентом Торгово-промислової палати Сату-Маре) і маючи необхідні фінансові ресурси, Теофіл Драгош вдався до розширення будівлі за рахунок надбудови. Після його смерті у 1934 році будівля була передана міській раді, а з 1954 року перебуває під управлінням Марамуреського повітового музею. Згодом у будівлі розмістився художній відділ музею, який з вересня 2006 року був реорганізований у Повітовий художній музей “Мистецький центр Бая-Маре”.

Цей музей вирізняється на національному рівні тим, що він є єдиною установою, зосередженою виключно на збиранні, зберіганні та експонуванні творів мистецтва, створених художниками з Бая-Маре, а також художниками, які працювали в Бая-Маре, хоча народилися або отримали професійну підготовку в інших культурних просторах країни та за її межами.

Основи художнього руху Бая-Маре були закладені в 1896-1901 роках Симоном Голлоші та групою художників з Бая-Маре, а саме Белою Івані Грюнвальдом, Тормою Яношем, Рети Іштваном та Каролем Ференці. Холлоші Сімон, уродженець Сігету-Мармацієй, завершив свою професійну підготовку в Королівській академії образотворчих мистецтв у Мюнхені, де його згодом визнали “найвидатнішим талантом”. До свого 30-річчя він став майстром образотворчого мистецтва для студентів з усього світу і заснував всесвітньо відому приватну школу живопису в Мюнхені. Завдяки такому приголомшливому успіху та його марамуреському походженню, влада Бая-Маре запросила його приїхати і попрацювати зі своїми учнями на батьківщині. Холоші побачив у цьому чудову можливість вийти за межі своєї студії живопису, тому прийняв запрошення мера міста Турмана Олівера і в травні 1896 року привіз свою першу групу учнів з Мюнхена до Бая-Маре.

Протягом шести років, до 1901 року, Голлоші продовжував приїжджати зі своїми учнями до Бая-Маре влітку. За цей час під керівництвом Голлоші в Бая-Маре творили понад 400 художників з різних європейських країн, а також з Північної Америки, Австралії та Індії. Космополітичний характер цих груп митців, а також академічне та професійне навчання, яке багато з них отримали в інших центрах, таких як Мюнхен, Будапешт, Бухарест і Париж, означали, що мистецька діяльність у Бая-Маре перебувала під сильним впливом існуючих міжнародних ідей та естетичних моделей. Ці впливи знайшли своє відображення в безлічі стилістичних течій, що існували в мистецтві Бая-Маре, від пленерного реалізму, характерного для перших творів, до постмодернізму, що характеризує сучасне мистецтво.

Після 1901 року педагогічна діяльність у мистецькій сфері продовжилася в Бая-Маре під різними формами та назвами (Вільна школа живопису, Школа витончених мистецтв, Вільна школа образотворчих мистецтв тощо), завдяки чому в місті здійснювали свою творчу діяльність понад 3500 художників з Європи та за її межами. Рельєф, природні умови і прекрасні пейзажі Бая-Маре та його околиць були важливими факторами, що приваблювали художників до цієї місцевості, суттєво впливаючи на їхню творчість. З цієї причини Бая-Маре, яке також називають “містом художників”, стало однією з небагатьох європейських мистецьких колоній, які безперервно функціонують з 19 століття до сьогодні.

У цьому контексті культурна спадщина Повітового музею мистецтв “Мистецький центр Бая-Маре” з часом поступово зростала і на сьогоднішній день налічує понад 6 790 культурних цінностей, розділених на наступні колекції: живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, художні фотографії та документальний фонд. З ними відвідувачі можуть помилуватися в постійній експозиції музею під назвою “Мистецький центр Бая-Маре. Європейські орієнтири між традиціями та інноваціями”, добірка з 350 творів, представлених в 11 залах. Виставка представляє хронологічний синтез художньої творчості в Бая-Маре, починаючи з 1896 року і до наших днів, організований за тематичним і хронологічним принципом.

Години роботи музею – з вівторка по неділю, з 10:00 до 17:00.

Колонія художників, Бая-Маре

“Колонія художників” розташована на земельній ділянці площею 13.417 кв.м. Поселення складається з творчих просторів, організованих у 5 будинках, збудованих у 1900 – 1911 – 1920 – 1968 роках, а також у сучасній будівлі, спроектованій і збудованій у 2012 році, яка називається “Пункт документації та візуальної комунікації”. У списку історичних пам’яток 2010 року він знаходиться під номером 194, під кодом MM-II-a-A-04494.

Ця мистецька установа була заснована в 1898 році з ініціативи художника і педагога Симона Голлоші (1857-1918) рішенням мерії міста Бая-Маре від 27 березня 1898 року “для заснування постійної колонії живопису в Бая-Маре”. Тоді муніципалітет в особі мера Олівера Турмана вирішив побудувати 8 майстерень, по одній для кожного з підписантів листа до міської ради Бая-Маре: Голлоші Сімона, Кароя Ференці, Бели Грюнвальда, Яноша Торми, Іштвана Реті, Оскара Глаца, Іштвана Чока, Бели Хорти. Проект не був завершений одразу, оскільки у розвитку забудови було кілька етапів, кожен з яких завершився певними будівлями, що сьогодні складають спадщину так званої Колонії художників Бая-Маре.

Так, у 1900 році на болотистій ділянці на березі річки Сасар, що була власністю міста, на території, яка на той час не була систематизована, було завершено будівництво будівлі, в якій розмістилися 2 майстерні. Майстерні були здані міською радою в оренду Іштвану Реті та Белі Грюнвальду, а в 1910 та 1911 роках на цій же території муніципалітет збудував дві нові будівлі за проектами угорських архітекторів Балінта та Ямбора. Ці 2 будівлі (школа малювання та будівля з майстернями) були завершені навесні 1911 р. Будівля школи складалася з виставкової зали, освітленої зверху скляним дахом (8х14 м) та 2 майстерень. Інша будівля, з цокольним і надземним поверхами, включала 4 майстерні, по одній кімнаті кожна, а також господарські приміщення. Того ж року існування Школи і колонії Бая-Маре було юридично оформлено створенням Товариства художників Бая-Маре.

Наступний етап у розвитку будівельної спадщини колонії відбувся після 1968 року, коли було спроектовано та збудовано 2 нові будівлі (Gf та Gf+1), в яких розмістилися 6 творчих майстерень для художніх галерей Фонду пластики Бая-Маре.

Протягом століття тут тимчасово або постійно працювали понад 3000 художників з Англії, Австрії, Чехії, Хорватії, Франції, Німеччини, Індії, Італії, Норвегії, Голландії, Польщі, Румунії, Росії, США, Словаччини, Іспанії, Швеції, України, Угорщини, Югославії, Швейцарії та Нідерландів. За хронологією, запропонованою доктором Тіберіу Алексою (1993), директором Повітового музею мистецтв Бая-Маре, Центр мистецтв Бая-Маре пройшов три окремі етапи: етап становлення (1896-1918), етап розвитку (1919-1950) і етап диверсифікації (1951 – теперішній час), що знаменує появу нових інституційних форм, а також історичних подій та фактів, які мали місце в цій галузі образотворчого мистецтва. Таким чином, спеціалізовані органи з часом охопили всі специфічні сфери мистецького життя: освіту, власне художнє виробництво, розповсюдження та публічне споживання, практику придбання та колекціонування, а також наукові дослідження та оцінку історичної мистецької спадщини. (Доктор Тіберіу Алекса)

Завдяки проекту відновлення, реалізованому в 2015-2017 роках, Центр сучасного мистецтва “Колонія художника” пропонує сьогодні багатофункціональність просторів, щоб у них можна було проводити курси та творчі заходи, конференції, масштабні актуальні культурні події. Деякі з 28 резиденцій для художників є частиною проекту обміну, в рамках якого простір “Колонії художників” стане більш динамічним і поверне собі європейський вимір. Вертикальне розташування зовнішнього простору, дуже щедрого і з рослинністю, яка дуже добре збереглася для центральної частини міста, підкреслює контраст між 6 будівлями на території і природним елементом, схожим на парк. Функція художньої галереї оптимізована, що є вкрай необхідним для мистецького центру з такою історією.

Цей культурний об’єкт представляє громаду, яка ідентифікує себе і бере участь у його визначенні. Іншими словами, Центр сучасного мистецтва “Колонія художників” стає потужним інструментом, за допомогою якого мистецька гільдія Біммера виробляє та демонструє власну ідентичність. Задуманий і створений таким чином простір є, з одного боку, дзеркалом мистецької гільдії, місцем гостинності, інтерфейсом, що дозволяє туристам познайомитися з цією локальною специфікою з міжнародним характером. Через усе, чим воно є, це місце буде передавати свою унікальність.

Фінансування цього проекту було повністю забезпечено з місцевого бюджету муніципалітету Бая-Маре, що склало приблизно 3 200 000 євро. Муніципалітет Бая-Маре відшкодував інвестиції, здійснені з місцевого бюджету, завдяки проекту фінансування Regio “Покращення культурної спадщини шляхом реставрації та реабілітації Колонії художників” за рахунок внеску Європейського Союзу за договором про фінансування № 3466/11.12.2018.

Етно-парк «Гуцул ленд»

Етно-парк «Гуцул ленд» на території гірськолижного та SPA курорту Буковель – це оригінальні, дбайливо розібрані та перенесені, дерев’яні хати XIX-XX ст., разом із начинням та відтвореним побутом, в яких мешкали представники різних карпатських етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки. Скансен, а також свійські та дикі тварини, птиця у просторих вольєрах, підвісні мостики, фотозони і майстер класи, клуб карпатського кіно, різноманітні атракції.

Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв

Косівська мистецька школа – це провідна регіональна вища школа, яка відзначила свій 140-літній ювілей і має величезне значення для розвитку культури та мистецтва не лише Прикарпаття, а й усієї України. Інститут та фаховий коледж декоративного та прикладного мистецтва виконують важливе загальнодержавне завдання – зберегти та надати сучасного звучання народним ремеслам, розвинути традицію через синтез культури та побуту Гуцульщини – заповідного краю мистецтва, що потребує не лише детального вивчення, а й збагачення через усвідомлення, сприйняття минулого. Випускники закладу є донорами мистецьких кадрів для осередків народного мистецтва й ремесл, що зникають чи знаходяться на межі зникнення, та носіями української традиційної культури і її майбутнім.

Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського за свою майже столітню історію став вагомою культурною інституцією з дослідження, збереження і популяризації народної культури та мистецьких надбань Карпатського регіону.

Заснований 1926 року з ініціативи Володимира Кобринського як перший Український народний музей в Галичині. Розташований в колишньому Народному Домі, збудованому на кошти української громадськості міста (1895-1902 рр.) за активної участі греко-католицького священика, пароха з с. Мишина Йосафата Кобринського. Музей було відчинено для відвідувачів 31 грудня 1934 р.

Колекційні збірки музею налічують близько 50 тисяч одиниць збереження, датованих ХVII-XXI ст. Проте окремі експонати датовані ІV тисячоліттям до н. е. і представляють землеробну культуру, відому в археологічній та історичній науці під назвою «трипільська». Музейна колекція є найбільшою та найповнішою у світі збіркою гуцульського народного мистецтва і щороку приваблює до музейних експозицій 300 тисяч відвідувачів з понад 70 країн.

У 18 експозиційних залах представлені всі види традиційного народного мистецтва гуцулів та покутян: художня обробка дерева, художня обробка металу та шкіри, гончарство, декоративне ткацтво, килимарство, вишиття, одяг та прикраси. Крім традиційної народної культури, в музеї розгорнуто постійну експозицію сакрального та образотворчого мистецтва, відкрито відділ традиційних меблів мешканців Карпат, відтворено експозицію екстер’єру гуцульського житла та внутрішнього двору хати-ґражди. Завершує музейну експозицію відтворена меморіальна кімната відомого громадсько-політичного діяча, письменника Андрія Чайковського, політична та літературна спадщина якого в радянський час була заборонена.

За унікальність зібраних і збережених в умовах тоталітарних режимів колекцій та міжнародне визнання, Указом Президента України 2009 року музею надано статус національного.

У структурі Національного музею сформовано чотири філії: Музей писанкового розпису, Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини, Яремчанський музей етнографії та екології Карпатського краю, Музей-садиба родини Шухевичів в с. Тишківцях Городенківського району.

Філія: Музей писанкового розпису

Адреса: вулиця Чорновола, 43б, місто Коломия, Івано-Франківська область, Україна
Телефон: +380343347513
Email: pysanka@hutsul.museum
Вебсайт: https://pysanka.museum
Cоцмережі: https://www.facebook.com/profile.php?id=100069078320931

Єдиний у світі Музей писанкового розпису, що є філією Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, було відкрито 24 жовтня 1987 р. в приміщенні церкви Благовіщення – пам’ятки архітектури кінця ХVІ ст. (1587 р.). У 2000 р. спеціально для музею збудовано оригінальну споруду у формі яйця-писанки заввишки понад 13 м, а сам музей писанки став візитівкою міста й області, який щороку відвідує близько ста тисяч туристів з України та понад 70 країн світу. Туристів приваблює як оригінальна споруда, так і можливість ознайомитися з розмаїттям самобутніх мініатюрних шедеврів. В експозиції музею представлено близько трьох тисяч неповторних експонатів: писанки, мальованки, дряпанки, створені на курячій, гусячій, страусиній чи перепелиній шкаралупі, а також декоративні яйця, оздоблені різними техніками. Загалом музейна колекція налічує понад 12 тисяч творів. Вагома частина в збірці належить писанкам Гуцульщини та Покуття, де давня традиція писанкарства була безперервна й на основі яких формувалась колекція музею. Тож символічно, що оновлення й модернізація експозиції розпочалось із зали, де їх представлено. Завдяки реалізованому проєкту за підтримки Українського культурного фонду було повністю оновлено експозиційне обладнання й освітлення, створено відео інсталяцію та об`ємно-просторові вітражні композиції, що підсилюють емоційне сприйняття експозиції, що стала доступнішою для осіб з порушеннями зору й слуху та загалом цікавішою для відвідувачів різного віку. У колекції зберігаються писанки з усіх історико-етнографічних регіонів України та понад тридцяти країн світу, де завдяки українцям поширилось писанкове мистецтво або збереглись місцеві традиції декорування яйця як символу зародження світу й життя. Створені з напівкоштовного каміння чи прикрашені різними техніками декоративні яйця – з Індії, Туреччини, Китаю, Ізраїлю, оздоблені позолотою – з Єгипту, срібні монети-писанки – з Канади, писанки, мальованки, дряпанки, декоративні яйця – з Польщі, Румунії, Словаччини, Хорватії, Угорщини, Чехії, Німеччини, Франції…

Найдавнішою не тільки в нашій колекції, а й в Україні є 500-літня писанка, написана природними барвниками на гусячому яйці, яку було знайдено у Львові під час археологічних розкопок. Музей писанкового розпису – номінант Всеукраїнської акції «7 чудес України» (посів 8 місце), за високий туристичний рейтинг відзначений найвідомішим у світі сайтом про подорожі «TRIPADVISOR», на державному рівні визнаний туристичним «магнітом» Прикарпаття. У 2018 р. елемент «Традиція гуцульської писанки» ввійшов до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, який на розгляд Експертної ради Міністерства культури України було подано Музеєм писанкового розпису. Упродовж року в музеї відбуваються майстер-класи з писанкарства та інших видів мистецтва, які можна відвідати за попередньою домовленістю, діють різножанрові виставки. Музей писанкового розпису дав поштовх для започаткування в Коломиї щорічного Всеукраїнського фольклорного фестивалю «Писанка», який зазвичай відбувається на Провідну неділю та впродовж двох днів об`єднує писанкарів, дослідників народного мистецтва, митців з усієї України та багатьох країн світу.

Філія: Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини

Адреса: вулиця Незалежності, 55, місто Косів, Івано-Франківська область, Україна
Телефон: +380347821643, +380968469984
Email: kosivmuzeum@gmail.com
Соцмережі: https://www.facebook.com/kosivmuseum

Музей розташований у центрі міста, на Майдані Незалежності. Будівлю закладу місцеві мешканці називають Рабинів мур. До Другої світової війни вона належала єврейській громаді та слугувала резиденцією для рабина. Споруда привертає увагу класичними архітектурними формами і є пам’яткою архітектури та містобудування кінця ХІХ століття.

Музейна збірка налічує близько 6 тисяч одиниць. Її основою стала свого часу широко відома колекція гуцульських художніх виробів подружжя Євгена і Зої Сагайдачних, які оселилися у Косові після Другої світової війни. Євген Якович – український художник, театральний декоратор, скульптор, педагог, етнограф і колекціонер.

Візит до музею починається з огляду виставкових залів, де щомісяця змінюються виставки сучасного мистецтва. Тут презентують свої твори живописці, графіки, скульптори, фотографи, дизайнери, колекціонери та майстри декоративного мистецтва з різних куточків України.

У постійній експозиції Косівського музею Гуцульщини до огляду відвідувачів виставлено понад 700 унікальних експонатів. Розміщені вони у чотирьох просторих тематичних залах: «Гуцульське вбрання та побут», «Кераміка», «Художня обробка дерева» та «Текстиль». Більшість експонатів датовані ХІХ – першою половиною ХХ століття. Перлинами збірки є вироби корифеїв народного мистецтва Гуцульщини: Олекси Бахматюка, Юрія Шкрібляка, Василя Девдюка та багатьох інших. Знайомство з музейними артефактами розкриває історичну цінність та безперервність традицій народних гуцульських ремесел, що існують у Косівському районі дотепер.

Родзинкою музею є унікальна інтерактивна експозиція, присвячена історії косівської мальованої кераміки. Відвідувачі можуть активно взаємодіяти з її елементами: досліджувати, торкатися руками, переглядати відео, зазирати у шухляди та скриньки, виконувати різні ігрові завдання. Зал облаштований дизайнерськими вітринами для керамічних артефактів з музейної збірки. Оригінальні вироби Олекси Бахматюка, Павлини Цвілик та інших відомих гончарів експонуються поряд з історичними світлинами та цікавими текстами.

Ще однією інновацією експозиції є її доступність для незрячих відвідувачів. Це єдина в Україні постійно діюча виставка кераміки, частково адаптована для осіб з порушеннями зору.

Сьогодні Косівський музей Гуцульщини є одним із найпопулярніших у районі центрів культурного дозвілля: музейники постійно організовують виставки, мистецькі акції, майстер-класи, інтерактивні дитячі заняття та квести. П’ятдесят років поспіль заклад згуртовує навколо себе майстрів народного мистецтва, ентузіастів-етнографів та поціновувачів гуцульської історії та культури.

Філія: Яремчанський музей етнографії та екології Карпатського краю

Адреса: вулиця Свободи, 269, місто Яремче, Івано-Франківська область, Україна
Телефон: +380343422208, +380984407644
Email: yar.museum@gmail.com
Social networks: https://www.facebook.com/profile.php?id=100076014465497

У мальовничій частині Карпат, недалеко від підніжжя Говерли, де народжуються води бистроплинного Пруту, розкинулось ошатне містечко Яремче. Сьогодні – це один з найбільших туристичних центрів, у якому зосереджено цілу низку готелів, будинків відпочинку, розважальних комплексів, мистецьких ярмарків. Цьому посприяли наукові дослідження краю, які з ІІ половини ХІХ століття набирали дедалі більшого розголосу. Важливу роль у популяризації краю відіграли промислово-етнографічні виставки, однією з перших серед яких була господарсько-промислова виставка 1880 року в Коломиї. Тут вперше свої роботи презентували народні майстри краю: різьбяр Андрій Тимчук з Дори, вишивальниці Євдокія Орфенюк з Микуличина та Ганна Мисюк з Ямни, жіночі прикраси з бісеру представила Марія Філяк з Микуличина. Згодом твори гуцульських майстрів, вже у ХХ столітті, були представлені на виставці книги і преси, яка відбулася у Ворохті 1938 року. Така популяризація традиційної гуцульської культури стала поштовхом до формування у Яремчі приватної колекції Гільовського, яка нараховувала понад 700 одиниць мистецьких виробів та речей побуту гуцулів. Таким чином, у 30-х роках ХХ століття у Яремчі був заснований перший музей, а на початку 60-х років розпочалося створення краєзнавчого музею, який відкрили у 1963 році.

Метою діяльності даного музею є показ традиційної системи життєзабезпечення карпатського етносу в природних і соціокультурних умовах їхнього проживання, використання етносом природного середовища, традицій раціонального природокористування, закономірностей формування і функціонування етно- та екосистем, представлення всіх видів традиційного народного мистецтва жителів Карпатського реґіону.

За останні роки Яремчанський музей став культурно-мистецьким центром для громади та гостей міста, де резиденції можуть отримати абсолютно усі талановиті митці – вітчизняні та іноземні, де кожен охочий зможе поділитись своїм мистецтвом та знайти однодумців.

Музей мистецтв Прикарпаття

Музей мистецтв Прикарпаття є багатою скарбницею образотворчого і народного мистецтва краю. У теперішній час 15-тисячна музейна збірка охоплює унікальні пам’ятки Галицького іконопису й барокової скульптури, зокрема 5 скульптур Пінзеля; творчість класиків західноукраїнського малярства – Корнила Устияновича, Івана Труша, Ярослава Пстрака, Юліана Панькевича, Олекси Новаківського, Осипа Сорохтея, Олени Кульчицької; роботи українських художників 2-ї половини ХХ століття, а також твори польських, австрійських, німецьких та італійських майстрів XVII-XIX століть. Найцінніші експонати музейного фонду представлені на діючій виставці в експозиційному залі музею. Тут представлено іконопис краю XV-XIX століття, твори барокової пластики Йогана Ґаспара Колерта, Йогана Георга Пінзеля, Матвія Полейовського, Діониза Станетті, картини Федеріко Бароччі, Гвідо Рені, Франческо Тревізані, Михаїла Скотті. Значну частину колекції музейного закладу становлять твори народного мистецтва, зокрема художні вироби майстрів Гуцульщини, Покуття, Бойківщини, Опілля.

Фортечна галерея «Бастіон»

Фортечна галерея «Бастіон» уже давно стала улюбленим місцем відпочинку та приємних покупок для багатьох іванофранківців. Нерідко бувають тут відвідувачі з інших міст і навіть країн. Галерея відкрилася в 2012 році, а її проєкт розробили відомі архітектори. В своїй роботі вони підкреслили велике історичне значення унікальної пам’ятки, що входить до складу галереї, а саме залишків давньої міської фортеці. У Фортечній галереї «Бастіон» працюють крамниці сувенірів, одягу та аксесуарів ручної роботи, відбуваються майстер-класи рукоділля та виготовлення іграшок і сувенірів своїми руками. Тут також можна побачити різноманітні туристичні атракції, цікаві як для мешканців, так і для гостей Івано-Франківська.

Герб Станиславова

На фоні стіни з зображенням давнього міського герба гості галереї охоче фотографуються, тут часто влаштовують презентації й творчі зустрічі. Однак не всі знають, якою давньою є його історія. В 1663 році польський король Ян Казимир видав привілей, що підтверджував надання Станиславову магдебурзького права і дозволяв використовувати міський герб. Цей герб неодноразово змінювався, якщо мова йде про окремі деталі його зображення. Але первинний його вигляд був саме таким: на червоному полі видніється фортечна брама з трьома вежами. Срібний хрест Пилява розміщений на блакитному фоні всередині брами, а ціла композиція розташована на зеленому пагорбку.

Зображення міського герба ми бачимо на давніх міських печатках. Вважається, що найстаріша печатка міста Станиславова походить з 1670 року. На ній був латинський напис: «Sigillum civitatas Stanislavoviensi» (печатка міста Станиславова). В XVII ст. такими печатками затверджували різні документи в міському магістраті.

Макет міської ратуші

З 2014 року у фортечній галереї «Бастіон» можна оглянути макет другої міської ратуші, збудованої в 1695 році. Вона була хрестоподібною у плані, мала дев’ять поверхів і вежу з куполом. На рівні п’ятого поверху містився годинник із чотирма циферблатами, а на другому і третьому поверхах відбувалися засідання магістрату і суду. Перший поверх здавався в оренду купцям, які відкрили там крамниці. В підвалах розташовувалась в’язниця, там тримали кримінальних злочинців, а також опришків. Ратуша сильно постраждала під час Мармулядової пожежі 1868 року – від неї залишився лише обгорілий кістяк. Макет виготовили скульптори Дмитро і Тарас Пилипонюки з Богородчанського району і він став першим у проєкті «Мініатюрне місто», ініційованому Олегом Заріцьким.

Обриси Станиславівської фортеці

На площі фортечної галереї «Бастіон» кольоровою бруківкою викладено обриси міської фортеці зразка 1680-х років. Перший варіант фортеці Станиславова був шестикутний та втілював ідею міста-зірки. Цю систему розробив італійський архітектор Вінченцо Скамоцці, і вона вважалася найбільш прогресивною в тодішній фортифікації. Принципи цієї системи використав у своєму проєкті «батько» Станиславівської фортеці – архітектор Франсуа Корассіні. За наказом Андрія Потоцького протягом 1679-1682 років фортецю розбудували – звели магнатську резиденцію, яку захищали два нових бастіони. Будівництвом замку та розбудовою фортеці займався вже інший архітектор – француз Шарль Бенуа. Підсвічені контури міської фортеці можна також побачити на стенді, розташованому всередині галереї.

Вікна з видом на каземати

Завітавши до кафе «Milk&Pink», гості галереї мають нагоду не лише випити смачної кави та поласувати вишуканим десертом, а й побачити залишки фортечних казематів.

Ці цегляні укриття знаходилися всередині фортеці вздовж внутрішніх стін і використовувалися як сховища для амуніції та різних припасів. Зверху вони прикривалися товстим шаром землі. Цікаво, що тоді цеглу виготовляли вручну, розгладжували зверху пальцями, від чого вона отримала назву «пальчатка». На верхній частині такої цеглини завжди є кілька слідів-борозн від пальців. Майстер щільно набивав дерев’яну форму глиною, потім проводив зверху пальцями і зчищав усе зайве. Залишалися щоразу інші сліди, тому неможливо натрапити на дві однакові тогочасні цегли.

Розкриття автентичної кладки

З обох боків від входу з боку вулиці Гузара бачимо два «віконечка» у цеглі, що облицьовує мури. Архітектори називають їх «розкриттями автентичної кладки». Вони призначені для того, щоб усі охочі дізналися, як виглядала давня кам’яна кладка. Мури фортеці будувалися з білого, грубо обтесаного вапнякового каменю. Історія будівництва з цього каменю нараховує не одне тисячоліття, наприклад, з вапнякових блоків побудовані ще єгипетські піраміди. Значна частина середньовічних замків у Європі теж складається з вапнякового каменю, адже його було легко добувати та обробляти. Вже тоді такий будівельний матеріал вважався корисним для здоров’я, адже він «дихає», а тому в будівлях немає плісняви й надмірної вологості. Вважається, що кам’яні стіни фортеці вперше обклали цеглою ще у 1690-х роках.

Гарматне ядро

Праворуч від входу до галереї з боку вул. Гузара є ще один цікавий експонат – старовинне гарматне ядро. Його віднайшов і подарував галереї краєзнавець Іван Бондарев. Ядро укріплене на металевому кронштейні, а під ним міститься табличка з символами «MDCLXXVI», тобто «1676» римськими цифрами. Є припущення, що цей маленький сувенір походить ще з часів «першого хрещення» Станиславівської фортеці у 1676 році – облоги турецькими військами під проводом Ібрагіма-паші на прізвисько Шайтан. Багатотисячна армія турків кілька тижнів перебувала під Станиславовом, але здобути місто так і не змогла. Розчаровані турки рушили на північ, дорогою спалили Галич. Цікаво, що за вагою ядра у ті часи визначали калібр гармати. Масу обчислювали у фунтах, причому польський фунт складав 405 грамів. Зброєю великого калібру вважалися гармати в 12 та 8 фунтів, однак використовувалися й менші – на три або й півтора фунта.

Ковані скульптури

В 2003 році в Івано-Франківську відбувся перший фестиваль «Свято ковалів», який провели до Дня міста. Саме тоді народилася традиція «створення шедевру» – колективної роботи всіх учасників фестивалю. Тоді місцеві ковалі виготовили чотири ніжки для столу, а гості зробили цвяшки, якими кріпилася стільниця. Результат назвали «Столом ковальської дружби». Зараз цей столик можна побачити у Фортечній галереї «Бастіон». Загалом тут демонструється багато робіт майстрів художнього ковальства – скульптури «Фламінго», «Фотоапарат», «Квіти», «Флюгер» та інші.

Художні виставки

У Фортечній галереї «Бастіон» також демонструються художні виставки митців з Івано-Франківська і цілої України. Ці виставки дуже різноманітні, а їхня основна мета – викликати у глядача реакцію і не залишити його байдужим. В різні періоди тут проходили виставки класичного живопису і незвичних мистецьких робіт, наприклад, картин у стилі стімпанк.

Рогатинський історико-краєзнавчий музей «Опілля»

Експозиція музею в історико-хронологічній послідовності висвітлює минуле Рогатинщини.

У першому експозиційному залі представлено найдавнішу історію краю, починаючи від часу палеоліту до розвинутого середньовіччя, розпочинаючи від первісних знарядь праці та їхніх реконструкцій. Відвідувачі можуть оглянути фрагменти кераміки Липицької культури, колекцію фібул, хрестів, перснів та пряжок часів раннього залізного віку та Київської Русі. Зала завершується інформацією про первісне розташування Рогатина та графічними гіпотетичними реконструкціями втрачених оборонних споруд.

Наступна зала розпочинається з опису Рогатина як древнього міста.

У світі Рогатин відомий своєю легендарною уродженкою – Роксоланою. Саме цій постаті та висвітленню її діяльності присвячена наступна частина залу, де експонується реконструктивне відтворення жіночого турецького традиційного одягу, який привезено з Республіки Туреччина та зібрано портретні зображення Гюррем.

У цьому ж залі представлені колекція куль 17-18 ст., монет часу Речі Посполитої та акче Сулеймана Пишного. Завершується експозиційний зал інформацією про сакральні споруди 16-18 ст., які повністю або частково збереглись.

Матеріали третього експозиційного залу представляють традиційний опільський одяг, вишивку (рушники, підзорники, пошивки і т. п.) та предмети побуту, які характерні для Рогатинського Опілля.

Четвертий експозиційний зал розкриває історію Рогатинщини в час першої половини ХХ ст. та поділений на декілька основних тем. Відвідувачі можуть ознайомитись з фотоматеріалами та документами з історії товариства «Просвіта», «Союзу Українок», «Сільського Господаря», товариства «Відродження», «Пласту». Окрема вітрина присвячена діяльності Рогатинської гімназії імені Володимира Великого.

Перша світова війна на теренах Рогатинщини відома цілою плеядою активних учасників стрілецького руху. Цінним експонатом є фотоальбом викладача Рогатинської гімназії імені Володимира Великого, організатора та керівника Пласту, члена товариства «Відродження» Івана Верб`яного (1920-1930-ті рр.)

Завдяки співпраці науковців музею «Опілля» з Науковим Товариством Шевченка в Америці, для експонування у музеї з Нью-Йорка були передані копії світлин з фонду «Рогатинщина», які висвітлюють діяльність громадських товариств на наших теренах у міжвоєнний період, а також матеріали з фонду Степана Ріпецького – останні роботи в еміграції Миколи Угрина-Безгрішного.

Наступний тематичний блок (Друга світова війна) представлений оригінальною офіційною документацією Української Повітової Управи в Рогатині. Окрему увагу варто звернути на частину експозиції, присвячену підпільній збройній боротьбі місцевого населення та перебування на території Рогатинщини у різний період очільників повстанського руху (Василя Івахіва, Романа Шухевича, Дмитра Карпенка, Олексія Демського та ін.)

У п`ятому експозиційному залі експонуються:

Приватна колекція поштівок (Рогатин у першій половині ХХ ст.) та діловодних документів, передана в дар музею «Опілля» від Петра Левицького (Piotr Lewicki, Kraków, Pl).
Колекція рисунків та особистих документів архітектора Романа Грицая (передана в дар музею від Михайла Васильовича Воробця).
Документи з османських архівів про перебування 15-го корпусу турецької армії на території Рогатинщини в роки Першої світової війни (1916-1917 рр.), які подаровані музею Посольством Республіки Туреччина в Україні.
Реконструктивне відтворення форми офіцера турецької армії зазначеного періоду.

Завершується зал коротким оглядом історії єврейської громади на теренах Рогатинщини (представлено єврейські предмети побуту, релігійні атрибути та 2-хв фільм з життя цієї громади в Рогатині у 1932 році).

У виставковому залі музею регулярно проводяться мистецькі та тематичні виставки.

При музеї також працює «Опільська гончарня». В гончарні відвідувачі музею мають можливість спробувати свої сили в давньому і трохи призабутому ремеслі.

Церква Зішестя Святого Духа, ЮНЕСКО

Найстаріша збережена в Україні дерев’яна церква, пам’ятка народної архітектури та монументального мистецтва національного значення. Церква Святого Духа в Рогатині побудована, імовірно, в 1-й половині XVII століття, хоча й дотепер офіційно датується 1598 роком — ця дата була віднайдена в інтер’єрі церкви на північній стіні центрального зрубу (нави) і прочитана парохом церкви о. Іполитом Дзеровичем наприкінці XIX століття. При церкві діяло одне з перших в Україні церковних братств, коштами якого створено унікальний ренесансно-бароковий іконостас, що датується 1650 роком та є одним з трьох найстаріших, збережених до нашого часу, іконостасів України. У XIX столітті до бабинця прибудовано дзвіницю.