Національний заповідник «Давній Галич»

Комплекс пам’яток історії та культури стародавнього Галича та Галицько-Волинської держави ХІІ-ХІІІ ст., більшість яких розташовані в межах сучасного села Крилос та міста Галич, Галицький район Івано-Франківської області. Площа заповідника — майже 80 км².

Галицький замок, 14 ст.

Оборонні споруди на Галич-Горі (Замковій горі) прослідковуються археологічно, ще з ХІ–VII ст. до н.е., де проживали носії ґава-голіградської культури (фракійського гальштату).

Ранньосередньовічна доба представлена залишками дерев’яних клітей й валових укріплень. Очевидно, вже у ХІІ ст. на Замковій горі існував оборонний двір, адже ігнорування такої вигідної важкодоступної місцевості в Середньовіччі виглядає абсолютно недоречним.

Цілком ймовірно, що тут в першій третині ХІІІ ст. розташовувалася резиденція одного з найбільш впливових й найбагатших людей Галицької землі – боярина Судислава (? – після 1234 рр.) (за Л. Чачковським та Я. Хмілевським). Під 1230 р. літопис говорить про штурм князем Данилом Романовичем (1201-1264 рр.) оборонного двору (замку) Судислава, де зберігалась провізія і зброя, призначена мабуть для облоги. Більшість дослідників погоджуються, що боярський замок дійсно міг знаходитися на Галич-Горі.

Побудову Галицького замку, руїни якого дійшли до наших днів, вчені відносять до другої половини XIV ст. Після включення колишніх володінь династії Романовичів до складу Великого князівства Литовського, Польського та Угорського королівств у Галичі виник новий політично-адміністративний центр біля підніжжя Замкової гори. Натомість на давньому княжому граді залишився митрополичий осідок на чолі з вищим духівництвом – крилосом (сучасне с. Крилос, Галицького ОТГ, Івано-Франківської обл.).

Спорудження потужного, очевидно дерев’яного замку, було здійснено за польського короля Казимира ІІІ (1310-1370 рр.). Від королівського імені галицькою твердинею управляли спочатку воєводи, а згодом старости. 1387 р. Галицький замок на чолі з воєводою Бенедиктом витримав облогу польсько-литовських військ і був зданий захисниками тільки шляхом вигідного для них компромісу. Неодноразово фортецю відвідували польські королі Владислав ІІ Ягайло (1362-1434 рр.) – 1395, 1410, 1423 та 1427 рр. й Казимир IV Ягеллончик (1427-1492 рр.) – 1448 і 1465 рр., Ян Ольбрахт (1459-1501 рр.) – 1497 р. та ін.

У першій третині XV ст. замок короткочасно належав молдовському господарю Іллі (1409–1448 рр.). Серед найбільш відомих галицьких старост, власників твердині варто виділити – Бенька з Жабокрук, Михайла Мужила з Бучача, Станіслава з Ходча, Миколая Синявського, Миколая Струся, Станіслава та Андрія Потоцьких.

Упродовж XV-XVI ст. поступово дерев’яний замок перебудовувався у кам’яний. Часто будівельним матеріалом були руїни середньовічних кам’яних церков Галича. Однак, остаточної форми, з якої власне перетворився у руїни, замок набув після реконструкцій 1627 та 1658 рр. Остання здійснена за планом відомого французького архітектора Франсуа Корассіні. Тоді замок було розділено на верхній та нижній, зведено клешнеподібний бастіон, що суттєво укріпило твердиню з північної сторони. 

Загалом Старостинський замок мав дві брами; судову, шляхетську та губернаторську вежі, старостинський палац й каплицю Св. Катерини. Тут відбувалося судочинство, певний час збирався сеймик, зберігався архів актів ґродських і земських.

Попри численні штурми та облоги впродовж XIV-XVII ст. замок на Галич-Горі був захоплений і зруйнований тільки 1676 р. військами османського полководця Ібрагіма-Паші прозваного Шайтаном. Практично після падіння Галицького замку 1676 р., місто остаточно втратило позицію регіональної столиці на користь новозаснованого неподалік Станиславова (тепер м. Івано-Франківськ).

Вже на кінець XVIII ст. твердиня перебувала у руїнах, а її поетапна відбудова розпочалася 2001 р. На сьогоднішній день реконструйовано Шляхетську вежу та частину муру з галереєю, що веде до стін каплиці Св. Катерини.

Церква Різдва Христового, 14 ст.

Пізньосередньовічна мурована церква Різдва Христового розташована у центральній частині міста неподалік колишньої ринкової площі. Час її побудови більшість дослідників датують кінцем ХIV – початком XV ст. (за Й. Пеленським).

У джерелах святиня вперше згадана поборовим реєстром 1515 р., а вже 1550 р. місцевий цех шевців мав тут власні вівтарі. У люстраціях Галицького староства храм відомий від 1565 р. 1593 р. польський король Сигізмунд ІІІ Ваза (1587-1634 рр.) передав церкву Різдва Христового під опіку гончарського цеху м. Галича. Очевидно прихожанином галицької міської церкви міг бути один з отців засновників Манявського Скиту – преподобний Феодосій Манявський (?-1629 рр.), який родом був із Галича. На початку XVIII ст. храм одноразово згадується з титулом катедри, а також як братська церква галицьких міщан.

У 1825 р. храм Різдва Христового за сприяння галицького митрополита Михайла Левицького (1816-1858 рр.) реставровано у бароковому стилі. Під час будівельних робіт була віднайдена кам’яна брила, на якій зображені церковнослов’янські літери ВГ АВ, дві останні літери реставратори прийняли за рік побудови храму 1002, вмістивши таку помилкову дату на подячній плиті, що до сьогодні зберігається у стіні при вході до центральної нави.

На межі ХІХ-ХХ ст. церква Різдва Христового виступала предметом наукових дискусій щодо місця локалізації княжого граду, зокрема відомий історик о. Антін Петрушевич (1821-1913 рр.) вважав храм – Успенським собором Галича ХІІ ст. Однак відкриття Ярославом Пастернаком (1892-1969 рр.) у 1936-1937 рр. на Крилоській горі літописних фундаментів галицької катедри остаточно розвіяли будь-які сумніви у цій справі.

Сучасного вигляду церква Різдва Христового набула після реставрації 1904-1906 рр. Роботи здійснювалися з ініціативи місцевого пароха Миколи Винницького (1869-1929 рр.) та за безпосередньої підтримки митрополита Андрея Шептицького (1901-1944 рр.). Реставрацію проводив архітектор Лев Левинський (1876-1940 рр.) Саме тоді храм було увінчано центральним куполом у візантійському стилі.

Особливістю галицької парафії Різдва Христового було те, що на початку ХХ ст. її настоятель та частина прихожан належали до «москвофільського руху», досить популярного в Галичині напередодні Першої світової війни. Власне з початком війни 1914 р. австрійська влада вдалася до репресій проти «москвофілів», через що галицького пароха та понад 100 галичан вивезли до табору в м. Талергоф. На честь тих галичан, що не повернулися із заслання 1929 р. навпроти церкви Різдва Христового було встановлено пам’ятний знак.

У часи Першої та Другої світових воєн храм не зазнав суттєвих пошкоджень. За радянської влади в церкві проводилися богослужіння під зверхністю РПЦ, а в січні 1990 р. у храмі відбувся собор галицького православного духовенства, який прийняв рішення про вихід зі складу РПЦ і утворення УАПЦ. Із лютого 1990 р. церкву Різдва Христового повернуто під юрисдикцію УГКЦ. Тепер це головний храм Галицького деканату УГКЦ.

Дослідженнями храму займалися відомі вчені Антін Петрушевич, Йосип Пеленський (1879-1957 рр.), Іван Могитич (1933-2006 рр.), Юрій Лукомський та Василь Петрик. Розміри фундаментів сучасної церкви становлять 16,4 на 28,5 м. у вигляді трьохапсидної однокупольної базиліки, товщина стін близько 1,55 м. Ймовірно на місці теперішньої церкви у ХІІ-ХІІІ ст. існував однойменний дерев’яний храм.

Біля стін святині репрезентована історична реконструкція Княжого Галича ХІІ-ХІІІ ст. (за Ю. Лукомським та В. Петриком).

Металевий міст через р. Дністер, 1912 р.

Галич, як місто на прирічковій території, що перетинається Дністром, завжди потребував потужних мостів. У період Австро-Угорської монархії – це великий залізничний вузол і один з центрів річкового пароплавства. Необхідність надійного сполучення через Дністер виникла у другій половині XIX ст. внаслідок будівництва стратегічного шляху Львів – Галич – Станіславів – Чернівці, який проходив через центр міста. Потреб міста у перевезенні вантажів існуючий дерев’яний міст (1858 р.) вже не задовольняв. Як наслідок, розпочинається будівництво нового металевого мосту у 1906-1910 рр. 

Технічний проект виготовлений у конструкторському бюро фабрики машин Е. Заліневського в Кракові 1900 року. Вантажопідйомність мосту передбачала навантаження 1 т на вісь (автомобільну), що свідчило про передбачення проектантами переходу з гужових на автомобільні перевезення.

На той час це був великий міст, що мав стратегічне значення на випадок війни. Під час Першої світової війни 85% будівель у місті були зруйновані, в тому числі підірвано і міст. 1921 року його відновили. Будівельно-ремонтними роботами керував відділ окружної дирекції Станиславівського воєводства. Внаслідок інтенсивної експлуатації міст знову потребував ремонту, який відбувся 1933-1938 роках. Керував роботами інженер Й. Відтак, керівник повітового закладу дорожнього управління праці у Станиславові.  

Було замінено проїзну частину моста площею 1000 квадратних метрів, одну пішохідну доріжку площею 255 квадратних метрів.

У роки Другої світової війни міст двічі руйнували і відновлювали. Радянські війська при відступі підірвали його (1941). Німецька влада, яка прийшла на зміну радянській, зайнялася ремонтом. При відступі німецьких військ міст підірвали (1944).

Останній капітальний ремонт відбувся 1953 року. У 70-х роках на настил проїзної частини вклали асфальтне покриття. Із відкриттям нового залізобетонного моста 1984 року цей пам’ятник інженерної думки набуває статусу пішохідного. 

Із 2007 року рішенням міської ради закрили пішохідні проходи. 2014 року розпочалася повномасштабна заміна всього покриття моста. Було настелено дерев’яне полотно, здійснено заміну металевого підтримуючого швелера. Зверху нанесено асфальтне покриття.

На даний час міст є окрасою та гордістю міста, що активно формує архітектурну композицію його забудови.

Конструктивна система мосту – металева, з’єднання здійснені за допомогою заклепок (без жодного зварювального шва). Опорами виступають спеціальні конструкції – монументальні пілони на кам’яному фундаменті. Відстань між пілонами різна: 55 м, 63 м, 70 м, 55 м. Незважаючи на давній термін експлуатації та коливання рівня води, вони досі перебувають у доброму стані. На південній береговій опорі з західного боку зроблені відмітки рівня води.

Міст – багатопрогоновий з балочними конструкціями. Використані типи головних ферм – з паралельними поясами і трикутні (з трикутними гратами). Проїзна частина відносно несучих конструкцій розміщена з проїздом унизу. Загальна  ширина моста – 8,6 м, довжина – 312 м.  Ширина проїзної частини моста – 5,4 м, ширина пішохідної доріжки – 1,1 м. Відстань від основи проїзної частини до рівня меженних вод (найнижчого рівня води) – 10,8 м.

Настил проїзної частини – дерев’яний (дошки викладені на ребро). Зверху нанесене асфальтне покриття.

Пам’ятник Данилові Галицькому, 1998 р.

Данило Романович (1201–1264), непересічна постать в українській історії. Народжений у Галичі на початку ХІІІ ст., майбутній король з юних років боровся за утвердження в місті над Дністром та об’єднання Галицької, Волинської та Київської земель. У 1253 р. Данило Романович був коронований папським легатом на короля Русі, після чого підвладні йому землі звільнились від контролю монголів, а сама держава старшого Романовича стала іменуватись королівством Русь. Помер король Данило 1264 р., як незалежний володар у новозбудованій столиці своєї держави в м. Холмі.      

Пам’ятник розташований на центральній площі Галича, яка має трикутну форму. Орієнтований по осі схід-захід.

Скульптурна композиція добре сприймається та проглядається з усіх сторін, оскільки знаходиться на перетині візуальних осей з основних підходів: зі сходу (вул. Коновальця), з півдня (вул. Я. Осьмомисла), з півночі (вул. Караїмської) та пішохідного мосту (1910 р.). Пам’ятник добре вписується у панораму майдану Різдва і є однією з домінант його забудови.  

Архітектурно-просторова композиція пам’ятника складається з гранітного постаменту загальною висотою 3,05 м, на якому встановлена бронзова статуя вершника висотою 4,2 м. Загальна висота пам’ятника – 7,25м.

Пластично-естетичне рішення даної композиції базується на внутрішньому  розкритті образу князя Данила, – велична фігура на коні з відведеною назад правою рукою з мечем. Така композиція, найбільш відповідає образу історичної постаті  князя  Данила як державного діяча, воїна, визначного політика і дипломата.

Вся композиція – чітка, лаконічна, проглядається з усіх сторін, а головне відображає князя-переможця, який у 1238 році, здолавши боярську опозицію, в’їхав у Галич та об’єднав знову галицькі та волинські землі.

Архітектор О. Чамара. Скульптури В. Подольський, О. Пилєв.

Костел кармелітів з монастирським комплексом, 18 ст.

Історія костелу тісно пов’язана з галицьким каштеляном, подільським воєводою і великим коронним гетьманом Мартином Казановським – власником Більшівців з 1617 р. Він, власне, і став фундатором дерев’яного костелу та монастиря в 1625 році. За порадою кармеліта Зигмунда Гданського М. Казановський запросив у 1632 р. кармелітів.

Під час національно-визвольної війни 1655 р. костел та будівлі монастиря зазнали значних руйнувань. Костел прийшов у запустіння. Фундатором відбудови нової святині став державний діяч Гонфорд. Проте, його коштів було замало. І тільки 1717 року полковник Ян Галецький розпочав будівництво мурованого костелу. Після його смерті в 1720 р. справу продовжила його вдова Тереза з Кашніцьких, але внаслідок її від’їзду з Більшівців монастир протягом п’ятдесяти років занепадав.

Пізніше полковник Я. Галецький сприяв відбудові костелу, надавши грошову допомогу. Князі Яблонські, яким належала більша частина земель Галичини, в т.ч. і Більшівці, фінансували будівництво та декорування храму, про що свідчили портретні зображення представників цього роду на стіні однієї з каплиць.

У роки Першої світової війни через Більшівці проходила лінія фронту. У результаті воєнних дій містечко було повністю зруйновано, проте костел та будівлі монастиря теж потерпіли після пристосувань для оборони. Під стінами монастиря проводились земляні роботи, які з часом викликали руйнацію всієї споруди. У костелі було спалено дах, пошкоджено внутрішній інтер’єр, частково знищено головний фасад та глибокі підземелля, розбито і понищено гробниці та саркофаги XVII-XVIII ст. Зруйновано також головний вівтар, чаші та кілька цінних ікон роботи Чеховіча. Врятовано тільки чудотворний образ Матері Божої з головного вівтаря. 

Протягом 1930-1934 рр. велася внутрішня та частково зовнішня реставрація костелу. Після Другої Світової війни радянська влада припинила діяльність конвенту. У 1949 році у недіючому костелі був влаштований свинарник для забезпечення гарнізону НКВС продуктами харчування. У 1955 році костел перетворили на зерносховище, пізніше там був пункт приймання посуду. У тих же роках розібрали корпуси келій монастиря, крім західного. Тоді ж знищили скульптурний декор, частково фрескові розписи у інтер’єрі.

У 70-х роках ХХ ст. Львівською КАРМ інституту «Укрпроектреставрація» розроблено проект ремонту, реставрації та пристосування костелу під будинок піонерів, який не був реалізований. 

Без сумніву, костел Благовіщення в Більшівцях – це одна з найкрасивіших пам’яток сакрального мистецтва Галичини ХVІІІ ст., що збереглася донині. На основі науково-проектної документації, яку розробили спеціалісти Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» 2002 року, розпочато реставрацію костелу і монастирського комплексу при ньому.

Церква Святого Дмитра.

З ініціативи пароха о. Корнелія Левицького (1787-1864) на пожертви місцевих жителів у лівобережній частині м. Галича була зведена мурована каплиця. Про дату спорудження повідомляє напис на пам’ятному камені, що міститься у храмі ліворуч від входу.

У первісному вигляді каплиця існувала до Першої світової війни, під час якої була частково зруйнована, а згодом відновлена у 1920-х рр. Під час німецької окупації 1941-1944 рр. із дзвіниці зняли церковні дзвони, їхня подальша доля невідома. У 1960-х рр. за рішенням місцевої влади храм закрили, а весь церковний інвентар вивезли на склад у м. Станіслав. Образ Св. Дмитрія вдалося врятувати, він тимчасово зберігався у Церкві Різдва Христового у м. Галичі. Будівля протягом наступних тридцяти років стояла відчиненою без догляду, що негативно позначилося на її стані.

У 1989 р. було проведено капітальний ремонт: відремонтовано дах, отиньковано фасади і внутрішні стіни, відреставровано окремі деталі інтер’єру. Над пілястрами за іконостасом частково поновлено розписи із зображеннями святих Петра та Павла. Фрески «Богоматір з Ісусом», «Св. Миколай», «Св. Дмитро» та «Причастіє Святого Онуфрія», які були раніше знищені, вдалося замінити майстерно виконаними сучасними розписами. Фрески, ймовірно, були написані у рік побудови храму, оскільки на одній із них під верхнім шаром фарби виявлено дату «1831». Зараз у храмі зберігається оригінал і копія ікони Св. Дмитрія.

Фундамент собору Успіння Пресвятої Богородиці, 1157 р.

Галицький кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці побудований бл. 1157 р. Уперше згаданий у літописі 1187 р., як місце поховання галицького князя Ярослава Володимирковича (бл. 1130-1187 рр.), прозваного у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом. На початку ХІІІ ст. Успенський собор неодноразово згадується руськими літописами та польськими хроніками, як місце інтронізації галицьких правителів, найбільша святиня та остання оборонна твердиня Галича. Після 1254 р. повідомлення про собор, як і про Галич загалом зникають зі сторінок літописів.

У XIV ст. галицька катедра після утворення митрополії набула нового статусу й проіснувала до початку XVІ ст., після чого була розібрана та перебудована на меншу за розмірами церкву.

Локалізація фундаменту літописного собору від середини ХІХ ст. привертала увагу археологів. Власне, віднайдення катедри було ключовим моментом у вирішенні проблеми місцезнаходження княжого дитинця Галича. В 1936-1937 рр. Ярослав Пастернак за підтримки митрополита Андрея Шептицького (1900-1944 рр.) виявив фундамент собору, які за розмірами 32,5 на 37,5 м. поступалися тільки Софії Київській та Десятинній церкві. Окрім, фундаментів археолог віднайшов чоловіче (віком 50-60 р.) і жіноче (віком 20 р.) поховання у кам’яному саркофазі, яке ідентифікував із тлінними останками Ярослава Осмомисла та його невідомої з джерел доньки.

У 70-х роках ХХ ст. відбулась часткова музеєфікація і ознакування фундаменту храму. Повторні масштабні дослідження Успенського собору здійснювалися на рубежі ХХ–ХХІ ст. під керівництвом Юрія Лукомського. Результати нових студій дали можливість визначити початковий етап будівництва, який розпочався ще за князя Володимирка Володаревича (1104-1153 рр.), а також підготували суттєву наукову базу для повної музеєфікації пам’ятки.

Каплиця Святого Василія, 1500 р.

У південно-західній частині фундаментів Успенського собору була зведена у ХV ст. каплиця Святого Василія. Крилошани збудували її з блоків давньоруського Успенського собору. Каплиця має цінні архітектурні деталі – нішу – вівтар та оригінальне кругле віконце (люнет), яке збереглося з малої апсиди літописного Успенського собору.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці, 1586 р.

Сучасний Храм Успіння Пресвятої Богородиці в с. Крилос, побудований у першій третині XVI ст. із будівельних матеріалів давнішого Успенського собору. Фундатором церкви виступив боярин Марко Шумлянський (1450-1535 рр.), надгробна плита якого зберігається у притворі храму. Упродовж XVI-XVII ст. Успенська церква була осідком галицько-львівських єпископів. Владика Гедеон Балабан (1565-1607 рр.), зокрема, здійснив фортифікацію єпископського двору, а 1606 р. організував тут друкарню.

1676 р. крилоський храм зруйнували османські війська, а 1702 р. його відновив єпископ Йосиф Шумлянський (1667-1708 рр.) – нащадок першого мецената святині. Чергова реконструкція святині відбулась упродовж 1815-1824 рр. У часи Першої світової війни, а саме 1915 р. стіни і дах церкви зазнали суттєвих пошкоджень. Цікаво, що під час обстрілу дивом врятувалась чудотворна ікона Крилоської Матері Божої, що зберігається у вівтарі храму. Реліквію за переказами подарував ще Ярослав Осмомисл для Успенського собору, а документальні свідчення фіксують чудодійність ікони від 1707 р.

Післявоєнна відбудова церкви розпочалася 1928 р. і тривала до початку 60-х років ХХ ст. Не зважаючи на складні історичні перипетії, Успенський храм залишався діючим. 1961 р. радянська влада ліквідувала крилоську парафію, а приміщення церкви передала Музею історії Галича і до 1989 р. святиня використовувалась, як експозиція. З відродженням УГКЦ храм Успіння Пресвятої Богородиці було повернуто релігійній громаді й відновлено її кафедральний статус.

Княжа криниця, 12–13 ст.

На північно-західному схилі Крилоської гори, за кількасот метрів від фундаменту Успенського Собору знаходяться оповита легендами і переказами Княжа криниця. Вода у ній цілюща, бо, за переказами, давала силу і наснагу давньоруським воїнам, робила їх невразливими до ворожих стріл і мечів та надавала впевненості у перемозі. Біля криниці упорядковані зручні підходи для відвідувачів, облаштовано оглядовий майданчик. Крилоська гора завжди була освячена Божою Благодаттю. Ще в княжі часи сюди йшли прочани, щоб помолитися в крилоських святинях і заодно оздоровитися цілющою водою з Княжої криниці та Францискових джерел, які б’ють в урочищі Штепанівка, неподалік того місця, де колись стояв монастир Святого Степана. Народні перекази донесли до нас легенду про те, як в часи татарської навали вода з цього джерела оздоровила хлопця Франциска, що був сліпим.

Митрополичі палати, поч. 19 ст.

Музей історії Галича міститься у Митрополичих палатах пам’ятці архітектури початку ХІХ ст., яка свого часу була літньою резиденцією митрополита Андрея Шептицького. Музей було відкрито у 1960 р. як філію Івано-Франківського краєзнавчого музею. Після утворення у 1994 р. Національного заповідника «Давній Галич» музей став структурним підрозділом Заповідника. На першому поверсі Митрополичих палат представлена історико-культурна спадщина давнього міста, археологічні та архітектурні знахідки минулого, які засвідчують, що княжий Галич був потужним політико-адміністративним та релігійним центром Галицького князівства та Галицько-Волинської держави / Королівства Русі. Чільне місце в експозиції музею посідає давньоруська зброя: бойові сокири, наконечники стріл, списів, мечі, остроги. Тут можна побачити унікальні залишки священного каміння з Успенського собору – своєрідний лапідарній оригінальної різьби по каменю. У 2008 році на другому поверсі Митрополичих палат було відкрито експозицію історії церкви в Галичині. Тут виставлені для огляду речі, зібрані з парафій Галицького району, Івано-Франківської області, приватних колекцій (старовинні ікони, стародруки, священичі ризи тощо). Цінним експонатом є Євангеліє Львівського Старопігіївського братства 1670 року. Цей духовний артефакт – у доброму стані, збереглися всі сторінки, а також чеканка на обкладинці. Гордістю експозиції є книги з бібліотеки Андрія Шептицького, написані на латинській мові, подекуди готичним шрифтом, стародруки датуються ХVІІ-ХІХ ст. Безумовно, найціннішим артефактом є архієрейський жезл Андрея Шептицького, яким він користувався, ще будучи Станіславівським єпископом (1899-1900 рр.). Свого часу жезл перебував на зберіганні у владик Павла Василика та Софрона Мудрого. Останній у 2008 році передав його до музею.

Кожен народ має свої архітектурні святині, що є символом героїчного минулого. Такою святинею для українців є Успенський собор, збудований 1157 р. наймогутнішим галицьким князем Ярославом Осмомислом. Фундаменти цього літописного храму (32,5х37,5 м) у 1936 р. віднайшов славетний археолог Ярослав Пастернак. Катедра Ярослава Осмомисла за своїми розмірами лише на півтора метри виявилась меншою від Софії Київської. А за своїм багатством та оздобою Успенський собор не поступався жодній найвизначнішій святині того часу.

У другій половині ХVІ ст. з блоків літописного Успенського собору була збудована Успенська церква. На білокам’яних блоках – квадрах, з яких змуровано стіни церкви, є численні графіті. Більшість з них стосується ХІІ-ХІІІ ст. Чудовою окрасою церкви є іконостас, який виконав визначний майстер українського живопису початку ХХ ст. Антон Манастирський, а також Галицька Чудотворна ікона Матері Божої. Оригінальною пам’яткою давньогалицької  кам’яної пластики ХІІ ст. є вирізьблене у північній стіні притвору церкви зображення міфічної істоти – крилатого змія – дракона (галиці). Велику мистецьку цінність становить західний портал, франкований двома пілястрами та завершений  фронтоном, тимпан якого оздоблений бароковою композицією «Успіння Богородиці».

З південної сторони дитинець на Крилоській горі захищали могутня система оборонних укріплень, які частково збереглися і донині. Вали насипали на дерев’яні конструкції так, що зовнішній бік валу і внутрішній рову творили похилу площину. На валах розміщували оборонну стіну, а у найнебезпечніших місцях – вежі. Вал, з висотою схилу 25, рів та стіна утворювали неприступну фортецю. 

Пам’ятний знак «Меч і Рало» споруджений 1986 року на тому місці, де у княжі часи пролягала перша лінія оборонних укріплень, в урочищі Прокаліїв сад. Барельєф є символом єднання давньоруських міст у складі Галицько-Волинської держави / Королівства Русі, назви яких викарбовані на величезному мечі. Меч, встромлений у землю, символізує припинення міжусобиць, а рало увіковічнює мирну працю хліборобів.

Поруч з пам’ятним знаком «Меч і Рало» з давніх часів до середини ХVІІІ ст. існував храм Пророка Іллі. На сьогодні збереглися музеєфіковані фундаменти храму. Цікаво, що у церкві Пророка Іллі побував автор Першої Української Конституції, гетьман Пилип Орлик, про що залишив запис у своєму щоденнику під 1721 роком.

Галичина могила, 10 ст.

В урочищі Качків, на південно-західній околиці Крилоського городища знаходиться літописний курган – Галичина могила (пам’ятка археології Х ст.). Славетний історик України М. Грушевський вважав, що цей курган, можливо був насипаний на честь засновника міста Галича. У 2014 р. об’єкт відреставровано та облаштовано експозицію норманського поховання у човні.

Церква Святого Пантелеймона, 1194 та Дзвіниця церкви Св. Пантелеймона, 1611

Церква Святого Пантелеймона – єдина уціліла сакральна споруда середньовічного Галича. Час її побудови більшість дослідників датують кінцем ХІІ ст. Беззаперечним підтвердженням цієї тези є графіті на стінах храму, які вказують 1194/1197 р. Ймовірним фундатором церкви вважається галицько-володимирський князь Роман Мстиславович (бл. 1152-1205 рр.), що впродовж 1188, 1199-1205 рр. княжив у Галичі. Очевидно, храм Роман Мстиславович спорудив на честь християнського імені свого діда великого київського князя Ізяслава-Пантелеймона Мстиславовича (бл. 1097-1154 рр.). 

Поруч із церквою знаходилася резиденція князя, де цілком ймовірно могли народитися його сини – Данило (1201-1264 рр.) та Василько (1203-1269 рр.) Романовичі. Існують припущення, що після трагічної смерті князя Романа 19 червня 1205 р. під Завихостом (Польща), тіло князя могли поховати саме в церкві Святого Пантелеймона.

Особливістю сакральної споруди є поєднання візантійської (східної) і романської (західної) архітектури. Зокрема, храм закладено за хрестовокупольним планом на основі правильного візантійського квадрата 17х17 м. з трьохапсидним виступом біля 2 м., проте зовнішнє декоративне оформлення виконане в західноєвропейських традиціях, насамперед центральний портал та пілястри на апсидах.

На стінах церкви Святого Пантелеймона виявленні численні графіті ХІІ-ХІХ ст. виконані церковнослов’янською, латиною, вірменською та польською мовами. Серед таких варто виділити середньовічні актові документи, які згадують галицьких князів Мстислава Мстиславовича (бл. 1180-1228 рр.) і Данила Романовича, а також вочевидь угорського принца та галицького князя – Андрія (1210-1234 рр.).

Окрім документів, стіни храму зберігають низку релігійних написів (прохання за здоров’я, пом’янники за померлих) та зображень, зокрема кілька різновидів хрестів, втім Єрусалимський та Розквітлий хрест. Таку значну кількість різновидів хрестів, насамперед Єрусалимського, зображених на стінах храму можна пояснити тимчасовим перебуванням у цій церкві реліквії династії Романовичів – частинки Животворящого Хреста Господа нашого Ісуса Христа. Ця святиня могла потрапити до Галича разом з другою дружиною князя Романа Мстиславовича – представницею візантійської імператорської родини Ангелів, на жаль невідомої за іменем.

Втрата Галичем столичного статусу в середині ХІІІ ст. і включення Галицької землі до складу Польського королівства після 1349 р. суттєво позначилися на історичній долі храму Святого Пантелеймона. Бл. 1367 р. Пантелеймонівська церква була пересвячена на костел Святого Станіслава. Такий факт підтверджує польський хроніст Ян Длугош (1415–1480 рр.), розповідаючи під 1375 р., що для потреб утвореного Галицького архиєпископства латинського обряду в Галичі було забрано церкву руського (грецького) обряду, цілком ймовірно – храм Святого Пантелеймона, де до 1412 р. могла розташовуватися також резиденція католицьких владик Галича. Актові документи нотують функціонування галицького костелу Святого Станіслава в 1493, 1532 та 1552 рр. У 1596 р. польський король Сигізмунд ІІІ Ваза (1566-1632) передав костел міноритам із галицького монастиря Святого Хреста Ордену Братів Менших. 

Францисканські ченці облаштували тут кляштор з обороною дзвіницею під титулом Святого Станіслава. Між 1610-1611 рр. завершилася реставраційна перебудова костелу виконана у бароковому стилі, приблизно тоді ж була збудована в’їзна вежа-дзвіниця оснащена бійницями. Приміщення монастиря були одноповерховими не з’єднаними з храмом розташованими з південної сторони. Впродовж XVII-XІХ ст. конвент Святого Станіслава щедрими пожертвами обдаровували представники галицької знаті латинського обряду, з часом біля костелу утворився однойменний присілок, а під час Першої світової війни, 1917 р. унаслідок артобстрілу значну частину костелу і приміщення монастиря було знищено. Реставраційні роботи проведені на початку 20-х років ХХ ст. повернули життя в обитель, де до 1945 р. перебували францисканці. Після приходу радянської влади храм використовувався, як склад церковних речей.

Із проголошенням незалежності України святині було повернуто її давній титул Святого Пантелеймона, утворено парафію УГКЦ та розпочато реставраційні роботи. До святкування 1100-річчя першої письмової згадки про Галич 1998 р. храм Святого Пантелеймона постав у вигляді реконструкції ХІІ-ХІІІ ст. за проектом Івана Могитича.

Музей етнографії Національного заповідника «Давній Галич»

Музей етнографії Національного заповідника «Давній Галич» знайомить відвідувачів з унікальною архітектурою і побутом жителів Прикарпаття кінця XVIIІ – початку XX ст. В музеї зібрані автентичні предмети господарювання, меблі, посуд, традиційне вбрання, ткацькі вироби, ікони. Всі ці речі дбайливо збережені, доглянуті  працівниками музею та представлені в експозиційному ансамблі закладу. 

Давні хати, що репрезентують самобутню побутову та культурну історію українського народу і водночас засвідчують його нерозривні зв’язки з традиціями будівельної культури багатьох європейських народів, утворюють на території 6,8 га «мікросело» чотирьох етнографічних районів Прикарпаття: Покуття, Гуцульщини, Бойківщини та Опілля. 

Кожна з цих зон уміло розпланована в мікрорельєфі місцевості з малими архітектурними формами, цікавими та багатими інтерʼєрами, що подаються у вигляді садиб – житлово-виробничих ансамблів сільської забудови минулих часів, а також як типові зразки житлових, господарських та виробничих споруд. 

Регіон Покуття відображений традиційною покутською садибою (перевезена з села Торговиця Городенківської ОТГ), до якої входять хата, криниця-журавель, кошниця, огорожа. У покутській хаті представлена цікава колекція керамічного та фаянсового посуду. 

Крім того, на території презентованого регіону знаходиться олійня ХІХ ст. з с. Олеша (Олешанська ОТГ). Вона знайомить відвідувачів з процесом виготовлення олії.

Гуцульщина в музеї представлена двома ґраждами із с. Устеріки Верховинського району кін. ХІХ ст., а також типовою гуцульською хатою 40-х р. XX ст., яку перевезли з смт Ворохти Надвірнянського району. Однією з цікавинок музею є гуцульська хата-ґражда – класичний зразок народного будівництва українських горян. Це замкнутий, але відкритий усередині двір, що містить хату з двох кімнат, розділених просторими сіньми – «хоромами». З боку прилягає комора – «кліть». Позаду, під спільним із хатою дахом – притули для овець. Садиба дає можливість виявити низку традиційних прийомів зведення житла на Гуцульщині. 

Бойківщину демонструє традиційна хата 1878 р. (про це свідчить дата на сволоку), із с. Поляниці, Болехівської міської громади. Це трикамерна курна хата. В одній із кімнат оформлено експозицію однокласної школи-«дяківки», де школярі мають можливість посидіти на лаві, написати вуглем букви на дошці та порівняти умови навчання з сучасними. Тут також знаходяться численні збірки народних тканин, вишивок та одягу.

Опілля представлене хатою ткача середини ХІХ ст. та господарською спорудою – стодолою кін. ХІХ ст., перевезеними із с. Вікторів, Галицької ОТГ. Це хата заможного селянина. В ній знаходиться колекція вишивки із сіл колишнього Pогатинського та Галицького районів: жіночі та чоловічі сорочки, обруси, простирадла, пішви, а також народний одяг – чоловічий і жіночий, повсякденний і святковий. У господарській споруді – стодолі виставлені засоби транспорту та різні знаряддя праці.

У цьому регіоні також знаходиться дерев’яна церква хатнього типу поч. ХХ ст. із с. Поплавники та виробнича споруда – кузня кін. ХІХ ст. з с.Тенетники Галицького району. 

Музей етнографії пропонує своїм відвідувачам професійні фахові екскурсії, корпоративні екскурсії з майстер-класами, шкільні екскурсії-квести – цікаві та енергійні змагання. Також на території музею завжди присутні атмосферні фотозони, відповідно до сезону, та постійно діють колоритні тематичні виставки. 

З цікавих подій, що відбуваються в музеї, – це «Хатинка святого Миколая», Андріївські вечорниці, «Коляда в музеї», «Маланка в музеї», «Великодні фестини» та багато інших традиційних свят. 

В музеї відвідувачі можуть не тільки пізнавально провести час, але й відпочити в рекреаційній зоні, що знаходиться в лісі, на берегах мальовничого озера.

Музей караїмської історії та культури

Музей караїмської історії та культури є філією Національного заповідника «Давній Галич». Висвітлює релігійний культ, історію галицьких караїмів, традиції, побут. Основні напрямки роботи – виявлення, дослідження, збереження, популяризація культурної спадщини караїмської громади Галича.

Урочисто відкритий 4 листопада 2004 р. Розміщений в караїмському житловому будинку кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Тут проживала родина Абрагамовичів: Новах та Сабіна з доньками Нусею, Амалією, Яніною. Новах Абрагамович (1887-1948) – наймолодший брат відомого караїмського поета Захарія Ісаака Абрагамовича (1878-1903). Експозиція Музею представлена в трьох залах. У першому залі акцентується увага на культових речах з кенаси: пергаментному сувої Тори (ХVIII ст.), хатасах (ХVIII ст.), молитовних книгах (XVI ст.), менорах, парохеті, гехалі, пам’ятній книзі з кенаси (1926 р.), рукописних і друкованих календарях (кін. ХІХ ст.). Другий зал – історії галицької караїмської громади: експонуються архівні матеріали, родинні фотографії, речі домашнього вжитку. Третій зал – побуту, частково ілюструє приготування до свята Песах.

Караїми – невеликий тюркомовний народ, представники якого сповідують караїмізм. Це релігійне вчення, яке базується на Старому Заповіті – визнає Тору і пророчі книги божественними і такими, що не підлягають змінам. Сформувалось у VIII ст. на теренах Месопотамії. Основоположником є Анан бен Давид. У VIII-Х ст. караїмізм поширюється у Персії, Сирії, Палестині, Північній Африці, Іспанії, Візантії, Хазарському каганаті. В ХІ ст., після занепаду Хазарського каганату, караїми Криму проживали в поселенні Кирк-Йер поблизу Бахчисараю. За однією з версій, у 1246 р. 80 караїмських родин емігрували з Криму до Галича на запрошення князя Данила Романовича. Оселились караїми у Галичі поблизу Ринкової площі по правому березі р. Дністер. Вперше галицькі караїми згадуються в 1578 р. в грамоті польського короля Стефана Баторія (1533-1586), в якій він гарантував їм збереження давніх прав та звичаїв, тобто надавалося право вільної торгівлі нарівні з іншими мешканцями міста. Ці привілеї були підтверджені у 1590 р. Сигізмунтом ІІІ, у 1666 р. – Яном Казимиром. Австро-угорський уряд зменшив податки, якими обкладалися караїми і прирівняв їх у правах з християнами, військову службу проходили в санітарних загонах. Караїми були досить впливовими у міському середовищі галичан. Історію Галицької караїмської громади детально почали фіксувати на поч. ХVIII ст. Загалом у Галичі проживало близько двох-трьох сотень караїмів. В центрі вулиці Караїмської була зведена кенаса – будинок зборів, молитовний дім караїмів. Поряд знаходився Народний дім (1934 р.), у якому була бібліотека, діяло товариство караїмської молоді «Відродження» (очолював Ібрагім Самуїлович), товариство караїмських жінок (керувала Сабіна Новахович). На поч. ХХ ст. в м. Галичі проживало 167 караїмів, на сьогодні – один Шимон Морткович. Задля цілковитого збереження галицьких караїмів, їх культури й історії створено музей. Адже галицька караїмська громада дала багато достойних пастирів і газанів караїмському народу. Безсмертні творіння її вчених мужів складають славу і гордість караїмської нації.